Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

Іван, Євтим та Андрій почули, що відбувалося, злізли з коней і направилися до юрби.

- А я, шановний пане! Бивший священнослужитель! Просвітлюю!

- А про кого просвітлюєш?

- Про чортів на дорогах!, - Знову повчанням відповів чоловік.

- Що то за чорти такі?, - З недовірою запитав Яким.

- А такі, на вас похожі!, - Тицьнув пальцем, - Козацтво, бач! Шановане й спите! Польові приблуди!

Яким стояв сплівши руки на грудях, його погляд став грізним. Він поклав руку на руків’я шаблі.

- Паскудні свині! Не місце їм на нашій землі! Тільки царям влада! Тільки їм!

Частина натовпу почувши останні вигукнуті слова плюнула на землю й почала розходитись. Чоловік наче знаходячись в трансі, кричав їм вслід і показував жестами непристойні речі.

Яким почав наближатись до лавки, проповідник його навіть не помітив. Раптом хтось взяв за плече.

- Якиме! Не роби дурниць, - Тихо промовив Євтим.

Іван стояв поруч, прикриваючи й розглядаючи тих, хто залишився в натовпі.

- Нам не вибратись з цього чистими.

Він розслабив руку, обернувся. Всі четверо вийшли з юрби і пішли до коней, біля яких вже стояли Дмитро з Георгієм. Погляд Якима був понурим.

Чоловік на лавці продовжував галасати.

- Купили мабуть, цього чудика, - Сказав Євтим.

- За гроші й не на таке готові, - Завершив Іван, - Треба їхати звідси, де Тарас, хай би його грець!

- Та ось він, біжить, - Помітив Андрій.

- Продав!, - Захекона вигукнув Тарас.

- За скільки?, - Запитав Строгий.

- Неважливо, але точно не задурно!

- Тоді по конях і їдемо.

Яким повернувся в сідло Вереса й пустими очима дивився йому в голову. Євтим помітив це й підійшов.

- То проста курка, синку. Не бери до голови те, що кричать за гроші.

- Пам’ятаєш село в якому ми зупинились?, - Запитав хлопець, продовжуючи дивитись в свого коня.

- Пам’ятаю, - Важков відповів Євтим.

- Я згадав людей. І чув, що кричить та сволоч. Мене взяла лють.

- Повір. Кожен з нас хотів би його втопити, але цей канонік ще отримає своє. Як не нині, то завтра, от побачиш.

***

Дорога з міста до початку степу була дуже хвилястою, вела серпантином добрих чотири кілометри. На останньому відрізку вони зустріли колону з простих селян, брудних, втомлених і з плямами крові на одежі. Вози й теліги поломані, дерев’яні колеса зремонтовані нашвидкоруч.

Яким все ще перебуваючи в залишках люті, стримував пориви. Він прокручував в голові слова цього «проповідника», згадував людей, що збиралися, пам’ятав тих, хто харкнув і пішов не оглядаючись.

«Чому я не пішов?», - Думав про себе хлопець.

Благродне рвіння заставляло його зупинитися і допомогти грішми бодай одній людині, а ще краще кільком зразу, допомогти всім. Та чим старший стаєш, тим краще розумієш необхідність думати в межах власних кордонів, подавляючи жалість до інших, залишаючи їхнє на них, аби зробили те, що робиш і ти. Безстрашно дивлячись в очі своїм бісам, без любові ставитись до м’якої частини власного серця.

В середині тривала боротьба, початок якої він так і не зміг окреслити. Намагався знайти необхідність та користь копання у власних архівах, власному розумі. Мимовільно сумнівався, знаходив наївність в цих потребах, все послаблюючи віжки коня, він забув, що несеться на Вересі, забув про вітер, який січе обличчя, забув про спрагу, про біль в спині від постійного знаходження в сідлі. Очі закрились, відкривши транс.

- Якиме! Трясця!, - Закричав Строгий.

Він прийшов в себе, ледь не впавши з коня. Струсонув головою, дихав глибоко. Не через бажання, а через необхідність. Кров циркулювала, очі засліпило сонце, яке показалось з хмар. Секундний дзвін у вухах, хвилинний біль в голові.

- Спиніть коней!, - Скомандував Євтим.

Руки не хотіли слухатись, він не зміг потягти віжки до себе, щоб сповільнити тварину. Георгій зрівнявся з Якимом, схопив мотузку й притормозив, одночасно керуючи своїм жеребцем.

Решта ватаги підбігла, Євтим спішився і повів Вереса схилом біля дороги. Щоб не заважати на тракті, туди направились всі. Дмитро дістав з сумки флягу з водою, передав Якиму, якому допомогли злізти з сідла.

- Дорога втомила, - Ствердив Богдан.

- Він майже не спить, вже вкотре бачу його вночі, ходить коридорами, - Добавив Дмитро.

Іван схилився і став однією ногою біля хлопця.

- Дамо йому прийти в себе.

Краще хлопцю не ставало, він засинав сидячи. Братство прийняло рішення відійти далі від дороги і розбити невеличкий табір. Євтим підтримував Якима, який ледве перебирав ногами. Розташувались за метрів сто від шляху, Богдан розпалив вогнище.

Становище було не з найкращих, втім, всі розуміли, що сину полковника потрібно просто перепочити. Місцина де кинули сумки, була дуже живописною, то ж підкріплюючи позитивну ноту, ближче до вечора компанія вирішила насолодитись двома бутилками спиртного, назву якого так ніхто й не зміг вимовити. Окрім Дмитра.

- «Аква Арденс», що в перекладі «Вода яка горить», - Повчально промовляв Чорновода.

- Аква Ар… Що?, - Намагаючись повторити, сказав Андрій.

- Арденс!

- Холєра, горілка є горілка!

- Оковита!, - Промовив Євтим, беручи бутилку передану Іваном.

- Оо, таку мову можна розуміти. Вічно ти Дмитре щось згадаєш, якесь таке, - Крутив рукою Строгий, намагаючись зобразити.

Дмитро махнув рукою і взявся читати наліпку бутилки.

- Ой, - Затрусив головою Євтим від неочікуваної міцності «оковитої», - Тарасе! Де ти її вимацав?

- Там де коня продав. Половину дав мені грішми, а решту горілкою.

- Ти дивися, щоб та горілка шмурдяком не виявилася.

- Не виявиться!, - Втрутився Дмитро, не відриваючи погляду від наліпки, - Це панове, не наша мова, це італійською. Не тут її гнали.

- Шем такого не видів, - Сказав Богдан, беручи бутилку в Євтима, - Є шось закусити?