Читати книгу - "Ми - Bellingcat. Онлайн-розслідування міжнародних злочинів, Еліот Хіггінс"

за довжиною тіні SunCalc визначив, що фото зроблено близько дев’ятої ранку 171. Щось починало прояснятися.

За словами керівника департаменту контррозвідки СБУ Віталія Найди, радіоперехоплення свідчать, що «Бук» прибув із Росії на транспортері, перетнувши кордон у ніч перед катастрофою MH17. О дев’ятій ранку ракетна установка дісталася Донецька, що за 200 кілометрів від кордону. Там її зняли з транспортера і помістили на вантажівку, яку сепаратисти реквізували в будівельної компанії. Блог Ukraine@War теж посилався на твіти з Донецька про те, що «Бук» бачили на перехресті близько дев’ятої ранку. Отже, за відкритими джерелами ми встановили хронологію дня атаки:

Донецьк, 9:00. «Бук» на платформі вантажівки, рухається столицею самопроголошеної проросійської республіки (фото Paris Match); Зугрес, 11:40. «Бук» на тій самій вантажівці приблизно на 32 кілометри східніше (відео з ютубу); Торез, 12:30. «Бук» на вантажівці ще східніше, проїхав повз будівельний магазин (фото, геолокацію встановив Арік Толер); Сніжне, 13:30 172. «Бук» уже не на вантажівці — готують до пуску? (Фото, геолокацію встановив Ендрю Гаґґард); Сніжне, після 13:30. «Бук» їде з міста своїм ходом (перше відео, що з’явилось одразу після катастрофи); 16:20, катастрофа МН17; Луганськ, 18 липня, близько 4:00. «Бук» на вантажівці неподалік кордону з Росією, однієї ракети немає (відео з білбордом автодилера, опубліковане українським урядом).

Між пунктами 5 та 7 критична прогалина. «Бук» їхав на схід зі Сніжного. Куди їхав? Що там робив?

Інноваційний стартап Storyful, базований у Дубліні, який прочісував соціальні медіа в пошуку гідного новин контенту, знайшов іще одну підказку на супутникових знімках Google Earth, зроблених через три дні після атаки. За дорогою, що веде зі Сніжного, можна побачити два паралельні відбитки гусениць — такі залишає «Бук». Автор Ukraine@War також звернув увагу на фото, яке ходило інтернетом: пейзаж, блакитне небо і, ймовірно, димовий слід від запуску ракети 173.

Усі ці деталі залишалися неперевіреними, але притягальними. Важливіше було, скільки всього вже підтверджено. Катастрофа МН17 спонукала до онлайн-розслідувань небачену кількість людей. За десять днів після трагедії спільнота цифрових детективів відстежила знаряддя вбивства в межах кількох годин до події.

Але ми ще мали довести, що саме з цієї установки збито літак. Вагомий доказ надав новий колега Bellingcat — Велі-Пекка Ківімакі, 35-річний фін, який працював на Microsoft. Він був удома і безупинно переглядав фото в соцмедіа, пов’язані з катастрофою малайзійського літака: фрагменти крил, двигунів і фюзеляжу. Задовго до того Ві-Пі (так ми його називали) служив у зенітному полку фінської армії, де теж були комплекси «Бук». У часи Холодної війни фінам довелося лавірувати між Заходом і Сходом: незалежна демократична держава була змушена купувати військову техніку в Радянського Союзу. «Буки» Фінляндія закупила якраз перед розпадом Радянського Союзу.

Ві-Пі знав, що боїнг на крейсерській висоті не так просто поцілити: це може зробити бойовий літак, який летить поряд і стріляє по авіалайнеру, або ракета, запущена із землі. Боєголовка «земля — повітря», якою стріляють із землі по повітряних цілях, розроблена так, щоб вибухнути поряд із ворожим літаком. Вона наповнена спеціальними металевими фрагментами, які пробивають обшивку, щоб убити пілота, та/або вивести з ладу двигун, та/або розтрощити корпус. У різних моделях боєголовок металеві фрагменти — різної форми, а отже, отвори від шрапнелі — це як відбитки пальців. Хоча навіть вони не є прямим доказом: від вибуху уламки МН17 розлетілися в повітрі на десять кілометрів, а від падіння на землю ще більше пошкодилися.

На форумі Мережі чуток професійних пілотів 174 хтось запостив схематичне зображення передньої частини Boeing 777–200ER, яка допомогла Ві-Пі та іншим визначити, до яких елементів лайнера належали уламки. Найбільш пошкодженим був лівий бік кабіни пілотів. Це наводило на думку, що боєголовка вибухнула саме в цьому місці, а в інші частини літака влучило менше фрагментів. Якби ракету випустили з літака, який летить поруч, заряд був би слабшим, а радіус розльоту шрапнелі — меншим. Однак пошкодження «меншими» аж ніяк не були 175.

Ві-Пі зібрав усі можливі фото з місця катастрофи, які знайшов у соціальних медіа, і виклав їх в одному онлайн-альбомі. Він знав, що Bellingcat встановив геолокації «Бука», і надіслав мені лінк на власну роботу. Саме так починалося наше спілкування з колегами: через приватні повідомлення у твітері або електронній пошті. Я майже ніколи ні з ким не розмовляв. Люди надсилали мені свої знахідки, а я намагався підтвердити інформацію за відкритими джерелами — упевнитися, що їхні дані (і вони самі) справжні. Якщо матеріали заслуговували на окрему статтю, я запитував детектива, чи хоче він її написати. Найчастіше така людина ставала дописувачем сайту Bellingcat. Я не пропонував навчити, як писати новинні статті, адже й сам не мав такої освіти. Ми всього доходили самотужки, у процесі роботи, намагаючись досягти зразкової журналістської неупередженості й водночас триматися неформального онлайн-стилю. Ми зауважували, які заголовки успішні, а які провальні, і незабаром зрозуміли, наскільки важливі картинки для залучення читачів. Наші розслідування ставали детальнішими, і ми мали зважати на їхню складність: описувати кожну дрібничку, що стосується справи, і одночасно робити статті зрозумілими для тих, хто читає нас уперше. Принцип простий: треба писати так, щоб самим було цікаво прочитати.

Залучення людей завжди було головною цінністю Bellingcat, тож коли Ві-Пі поділився своїм онлайн-альбомом, я запитав, чи дописуватиме він у наш блог, щоб спільно з іншими перевіряти фотографії. Я знайшов новий додаток Checkdesk, де будь-хто міг додавати дані й відстежувати обговорення: так дослідження залишалося прозорим і доступним для подальшого використання. Ві-Пі погодився, і в Bellingcat з’явився новий експерт з озброєння — недосяжного для мене рівня. Але я не міг запропонувати йому платню. Умови співпраці з Bellingcat були такі: ненормований графік, ніяких грошей. Парадоксально, але в цьому був і позитив. Добровольці бралися за розслідування з бажанням отримати відповіді, одержимі можливістю виявити щось унікальне, приваблені шансом зробити свій внесок у логічне і справедливе завершення справи.

Ві-Пі консультувався з іншими фахівцями з озброєння та з людьми, які самі керували системою «Бук», — і всі вони зійшлися в думці, що місце найбільших пошкоджень вказувало на