Читати книгу - "Ми - Bellingcat. Онлайн-розслідування міжнародних злочинів, Еліот Хіггінс"

факти, як у статті російської державної агенції ІТАР-ТАСС у день катастрофи МН17, де нібито очевидець стверджував, що збили український Ан-26, чого насправді не було. Третя тактика — відвернути увагу від головної теми. Для цього використовують теорії змови і відбивають звинувачення у стилі «сам дурень»: «Ви кажете, що сепаратисти збили літак в Україні, а як щодо тисяч мирних жителів, які загинули в іракській війні?». Такі закиди породжують світосприйняття, означене моральною розгубленістю: нікому не можна вірити, ніде не знайти правди 164. Четверта тактика — залякування, погрози жахливими наслідками для тих, хто не підтримує лінію Кремля.

Західні уряди, занепокоєні збиттям MH17, намагалися протистояти московській інформаційній операції. Через день після телевистави російських генералів американські посадовці просто виклали у твітері супутниковий знімок з імовірним місцем запуску ракети. Під неякісним зображенням не зазначили джерела, з нього насміхалися в онлайн-спільнотах. Тогочасні заголовки часто згадували Bellingcat десь так: «Група блогерів розкопує дані про МН17 швидше за американських шпигунів» 165. Ця стаття нагадала мені реакцію США на хімічні атаки в сирійській Гуті за рік до того, коли Білий дім оприлюднив мляві чотири сторінки розвідданих із незграбною картою, при цьому повністю проігнорувавши інформацію з відкритих джерел, набагато надійнішу і точнішу. І знову Сполучені Штати, попри всі свої різноманітні розвідслужби, додали мало нового до суспільної дискусії. Ба більше, вони шкодили такій дискусії, формуючи у публіки думку, наче доказів не існує.

Генерал Майкл Гейден, колишній очільник ЦРУ і Агентства нацбезпеки, нагадав про переломний для американської розвідки момент іще в середині 1990-х, коли перед чинами кіберрозвідки постало питання: спробувати домінувати в кіберпросторі чи домінувати в інформаційній сфері загалом, зокрема в дипломатії, зв’язках із громадськістю, дезінформації тощо? «Дебати були запеклими, і зрештою ми вирішили зосередитися на кіберпросторі, — згадував він. — І зараз найбільша штука в тому, що росіяни обрали другий варіант. Росіяни прагнуть не лише кібердомінування, а інформаційного домінування в цілому» 166.

Менш ніж через годину після катастрофи MH17 узялося до роботи Агентство інтернет-досліджень — горезвісна «фабрика тролів», базована в Санкт-Петербурзі 167, де працівникам платять за вкидання в мережу величезних обсягів дезінформації. Протягом перших трьох днів його твітер-акаунти запостили 111 486 повідомлень — більше не бувало ні до, ні після 168. Більшість твітів була російською мовою і починалася із заяви, що збитий літак був українським військовим літаком, а отже, його збили справедливо. Невдовзі змінили платівку: мовляв, винні українці, які збили пасажирський літак, аби розпалити ненависть до підтримуваних Росією сепаратистів. Крім того, проплачені боти постили дезінформацію в лайвджорнал і поширювали ці публікації у твітері. Класичний прийом закільцьованої інформації, коли брехня потребує підтвердження з іншого ресурсу, який теж сфабриковано.

Кетрін Фітцпатрик, аналітикиня онлайн-видання Interpreter, яке вивчає злочини Кремля, згадує, як одна конкретна російська брехня про MH17 ширилася в інтернеті. Спочатку з’явились однакові публікації в російських соцмережах, твітері та фейсбуку: усі вони наполягали, що відео з «Буком» без однієї ракети знято в підконтрольному Україні місті. Потім ідентичні фейкові дописи почали з’являтися в західних соцмережах, на російському ТБ і сепаратистських сайтах. Останньою ланкою в ланцюзі дезінформації став брифінг Міністерства оборони Росії 21 липня 2014 року. «Це була навмисна спроба зімітувати “масові зусилля” із визначення геолокації», — сказала Фітцпатрик 169.

На жаль для Кремля, ми не зупинялися. На ютубі з’явилося свіже відео — зняте, схоже, з іншого будинку, — цього разу з виглядом на прибудинкову ділянку із сухою травою і проїжджу частину, де проїхала вантажівка з «Буком» на платформі. Людина, яка це запостила, вочевидь, усвідомлювала, що необхідно перевіряти всі онлайн-матеріали, тому вказала географічні координати (48°01’01.1˝N, 38°18’06.6˝E) і час зйомки. Для нас це була лише зачіпка, адже будь-хто може казати що завгодно. Першим ділом ми ввели координати в Google Earth: на супутниковому знімку були будівлі, стежки і двосмугова дорога. З боку, де перебував оператор, ми побачили багатоквартирний будинок. Порівнюючи відеокадри із супутниковими знімками, ми знаходили дедалі більше збігів у деталях, аж поки встановили повну відповідність: стежки, протоптані по газонах, будинок через дорогу, великий синій ящик на траві. Місто Зугрес, як і було заявлено. Далі слід було перевірити час. Дерева на відео відкидали тіні, тож стали сонячними годинниками для додатку SunCalc. Як і стверджував ютубер, відео зняли близько 11:40 — і це найраніший час, коли було помічено «Бук».

Ще одну нову зачіпку дав журнал Paris Match, який опублікував у мережі фотографію вантажівки, що перевозила ракетну установку, імовірно, в околицях Сніжного в день атаки. Фото зробили з машини, що проїжджала повз. Нам ще не траплялося такого наближеного й чіткого знімка вантажівки. Ми одразу помітили жовтий знак ззаду кабіни — з телефонним номером із контрольованого сепаратистами Донецька. Журналісти Paris Match подзвонили: виявилося, що це номер будівельної компанії, і там хтось сказав, що вантажівку захопили сепаратисти і невідомо, де вона.

Однак у Paris Match припустилися помилки. Імовірно, на фото було Сніжне, але перед публікацією цього ніхто не перевірив. З відкритих джерел нам відомо, що пізніше «Бук» переміщувався через Зугрес, Торез і Сніжне. Щоб з’ясувати, де зроблено фото, треба було проїхати всю дорогу від Донецька до Сніжного, вдивляючись в узбіччя, аж доки натрапиш на відповідну картинку. Проте їхати в зону бойових дій не надто раціонально. Натомість один онлайн-детектив «проїхав» увесь цей шлях за допомогою планувальника маршрутів і Google Street View 170. Уперше матеріал цього автора з’явився в блозі Ukraine@War, відверто проукраїнському сайті: у тій же статті згадано «терорашистів», тож джерело навряд чи неупереджене. До того ж не було ніяких даних про автора, окрім нікнейму «Кріс Постал». Така непрозорість зазвичай відлякує традиційних журналістів, але метод Bellingcat — незалежна перевірка. Нам потрібно було не дізнаватися, хто такий Кріс Постал, а відтворити його дослідження. Для нас усяке твердження в інтернеті — лише гіпотеза, яку можна підтвердити тільки з вагомими доказами, загальнодоступними для самостійної перевірки. Такий собі науковий метод у журналістиці.

Ми зіставили фото з імовірним місцем у Google Street View. Я навіть замалював гілки дерев із фото Paris Match і з гугл-панорам: чи однакові структура крони й листя? Так, однакові. Встановити час теж допомогли дерева: