Читати книгу - "Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Таким чином, пакт про ненапад у Луганську між новою владою і «комсомольцями» було укладено вже у березні 2005 року: Данілов припинив атаки на Тихонова, а той не форсував питання щодо висловлення недовіри губернатору, що могло стати підставою для його звільнення. До літа в Луганськ повернулися всі ті, хто під страхом арешту виїхав до Росії після «третього туру» виборів. Серед них і Олександр Єфремов. А вже в листопаді 2005‑го Данілов був відправлений у відставку слідом за урядом Юлії Тимошенко.
Грізні обіцянки суворо покарати сепаратистів за заклики до територіального розколу на Сєвєродонецькому з’їзді також залишилися лише словами. 6 квітня 2005 року Генеральна прокуратура України затримала Бориса Колеснікова, однак цей арешт не був пов’язаний із Сєвєродонецькою справою. Колеснікова звинуватили у вимаганні. Колишній директор донецького торгового центру «Білий лебідь» Борис Пенчук заявив, що Колесніков, погрожуючи йому вбивством, змушував його продати за безцінь свої акції «Білого лебедя». Колесніков ці звинувачення заперечував. За його словами, він заплатив Пенчуку за акції $500 тис. Одіозний донецький регіонал провів у СІЗО кілька місяців, але у серпні вийшов на свободу. Кримінальна справа проти нього швидко розвалилася і була закрита Звинувачень за політичними статтями Колеснікову не висували. А за кілька років за дачу неправдивих свідчень до в’язниці потрапив уже сам Пенчук — Борис Колесніков виявився злопам’ятним.
У червні 2005 року Генеральна прокуратура спробувала затримати модератора Сєвєродонецького з’їзду, голову Луганської облради Віктора Тихонова у кримінальній справі про посягання на територіальну цілісність, але йому вдалось уникнути арешту завдяки поручительству свого старого соратника — на той час народного депутата від СДПУ(о), колишнього бізнес–партнера Єфремова — Олександра Кисельова. Поки Тихонов ходив на допити у справі про сепаратизм, над Єфремовим теж збиралися хмари — слідчими УБОЗу були зібрані матеріали, що стосувались економічної діяльності бізнес–структур, які належали йому або його оточенню.
Ідеться про справу щодо незаконної передачі з комунальної власності «Укркомунбанку» Єфремова великого приміщення у центрі Луганська на вулиці Володимира Шевченка та кейс компанії «Луганськлегінвест», яка мала створювати робочі місця для безробітних шахтарів, але замість цього чомусь реконструювала швейні фабрики. Та вже до кінця 2005 року ці розслідування були зупинені. До суду нічого так і не дійшло.
Генеральна прокуратура попросила Луганську облраду дати згоду на притягнення Віктора Тихонова до кримінальної відповідальності у справі про посягання на територіальну цілісність України тільки у лютому 2006 року — через півтора року після Сєвєродонецького з’їзду. Регіонали на сесії облради відверто висміювали прокурора, який озвучував подання, та й сам прокурор був сусідом Тихонова по вулиці, і тому не дуже старався виконувати свій обов’язок. У результаті депутати передбачувано не дозволили чіпати Тихонова. Справа закінчилася нічим, але дала прекрасний ґрунт для побудови нової ідеологічної моделі — тепер «фішкою» регіоналів стали скарги на «політичні репресії» та «утиски». Віктор Тихонов навіть видав книгу «Як нас судили», хоча жодного суду над ним не було.
У підсумку ніякого покарання за дії, спрямовані проти держави та її територіальної цілісності, політики зі східних областей так і не понесли. Як показали подальші події, така доброта дорого коштувала Україні. Головні дійові особи Сєвєродонецьких подій не змінили своїх поглядів і послідовно та наполегливо нагнітали протистояння у суспільстві, що у підсумку призвело до важкої політичної кризи та кровопролиття. Сьогодні ми не можемо знати, як повернувся б хід історії, якби організаторів Сєвєродонецького з’їзду після остаточної перемоги Ющенка змусили відповісти за вчинений замах на територіальну цілісність. Але можна не сумніватися, що в такому разі охочих погратися у сепаратизм було б набагато менше. Усвідомлення невідворотності покарання за подібні дії, без сумніву, зробило б ідею відділення окремих регіонів та погрози створення усіляких «республік» дуже токсичною темою, яку політики вважали б за краще обходити. А от безкарність, навпаки, переконала політикум у тому, що можна робити що завгодно. Країна все стерпить. Суспільство все проковтне. Правоохоронці спустять будь–яку справу на гальмах.
ШАНТАЖ ФЕДЕРАЛІЗАЦІЄЮ
Після програшу на президентських виборах еліта Донбасу знову повернулася до ідеї федералізації України. Якщо у кабінетах нова влада майже завжди знаходила порозуміння з регіоналами, то на публіку тривала гра у непримиренних суперників. Кулуарні компроміси були приховані від очей донбаського обивателя, якого тримали у напрузі та переконували, що нова влада ставиться до жителів Донбасу вороже й упереджено. У період президентства Ющенка ця тема регулярно піднімалася регіоналами на різних форумах та з’їздах, а також у ЗМІ.
Скандальні вибори 2004 року та Сєвєродонецький з’їзд воскресили риторику початку 90‑х і знову актуалізували старі гасла. Аж до 2010 року ідея федералізації України була одним із ключових програмних положень Партії регіонів — на противагу «помаранчевій» унітарності. Саме поняття «федералізація» прихильниками федеративного устрою України з самого початку було поставлено з ніг на голову. Адже слово «федерація» перекладається як «об’єднання». Отже, передбачає процес об’єднання певних розрізнених територіальних утворень в одну державу. Українські ж «федералісти» пропонували зворотній процес — роз’єднання вже існуючої цілісної держави.
Тож не дивно, що подібні пропозиції завжди негативно сприймалися великою частиною громадян України. Було очевидно, що тему федералізації роздмухують штучно і з певною циклічністю на догоду політичним амбіціям окремих осіб, а не тому, що вона насправді несе суспільству якісь вигоди. Крім того, деякі прихильники федералізації дотримувалися відверто українофобських поглядів і не соромилися про це заявляти. З цієї причини опоненти презирливо називали прихильників федералізації «федерастами».
Найрадикальніші заклики до автономізації регіонів найчастіше лунали з Донбасу, де подібні ідеї накладалися на наявні стереотипи про «особливий донбаський характер» та «регіон–годувальник». В інших областях (окрім Криму), де не було таких потужних і впливових регіональних кланів, чаклики до відокремлення сприймалися здебільшого прохолодно. Було очевидним, що гра у федералізацію потрібна насамперед «донецьким» для відстоювання власних інтересів. А ось Херсону, Миколаєву або Запоріжжю у цій грі заздалегідь відводилися другорядні ролі, і в разі утворення тієї самої «Південно–Східної республіки» їм би знову довелося задовольнятися становищем периферії. Тільки тепер уже не України, а «ПіСУАРу», як зневажливо називали запропоновану регіоналами у Сєвєродонецьку автономію (абревіатура від «Південно–Східна Українська Автономна Республіка»). Така перспектива навряд чи могла когось спокусити.
Утім, тема федералізації надовго стала однією з головних тез донбаських політиків. Після другого туру президентських виборів 2004 року і відмови регіоналів від проведення сепаратистського референдуму при Донецькій облраді було створено міжрегіональний громадський науковий центр під назвою «Конституційна реформа в Україні». За задумом організаторів, центр повинен
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський», після закриття браузера.
