Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

— Що ти робиш? — нетерпляче заговорив, неособо сподіваючись на відповідь. 

— Тобі потрібно подвоєння тут.

Навіть не дивився на мене! Ти диви, який м'якотілий! А от хай спробує як це воно! Та потім моє мовчазне обурення все ж вирвалося назовні, коли Емікс розрахувався за якісь нові штуки.

— Ей! Я взагалі-то їх пів року збирав! — І рвучко вирвав свою руку із його хватки. Глянув баланс, зітхнувши. — В мене кожен ефір був на рахунку…

— Нестача кількох ефірів це дійсно те, що зараз турбує тебе найбільше? — чомусь здивовано запитав Емікс, смикнувши бровою.

— Мені вони не впали з неба, між іншим! 

— Аякже, — двозначно хмикнув у відповідь, дістаючи свою цяцьку. — Тримайся біля мене.

— В мене 10-й рівень, а не перший! 

Намагався здаватися впевненим, слідуючи за ним, але, через його готовність до сутички, і собі дістав свого вінчестера. Помітив косий погляд у свій бік, але я досі ображався на нього, тому вдав, що нічого не бачив. Пройшовши ще кілька метрів, Емікс зупинився перед кількома масивними дверима. Піднявши руку зі зброєю, провідник таки знову вирішив заговорити:

— Від мене не відходь. Це не ті істоти, яких ти звик лупцювати. Зрозуміло?

— Як на програму, ти занадто панікуєш… — підмітив я, скептично вигнувши брову. 

Подався вперед, але Емікс виставив переді мною руку.

— Зрозуміло? — вже із більшою напругою перепитав він.

— Так, — протягнув ліниво і торкнувся дверей, від чого вони розсунулися в сторони. — Годі так драматизува… — і наступної миті майже остовпів. — …ти. Це ще хто?

— Ліди, Мисливцю. 

Здалося, що на якусь мить в його голосі я почув задоволення. Мабуть, моє тимчасове оніміння сподобалося Еміксу. Хоча одразу ж пролунав низький крик, розриваючи вушні перетинки, а слідом побачив істоту, яка запримітила нас. Здавалося, що вона мала силует людини, досить дебелої, можливо, два метри зросту в нього точно було; яскраво-блакитні очі, що виднілися з-за маски на обличчі, ніби спопеляли мене до останньої клітини, доки наближався, ворушачи товстими пальцями; на звичайному комбінезоні зі ртутними переливами красувалася емблема Етеріала. Можливо, саме розуміння, що це лише штучні істоти, а за мною стояв той, хто ними теоретично керував, на якусь мить приспало мою пильність. 

І вже наступної миті цей здоровила кинувся на мене, не давши змоги зреагувати. Один удар його товстезних кулаків прийшовся в мої груди, від чого я відчув біль. Так, саме біль, реальний та скимний. Відкинуло мене до найближчої стінки, навіть почув як клацнули мої зуби. Чомусь теперішні відчуття мені геть не подобалися. До появи Емікса та костюма, було не так боляче… Краєм ока помітив на дисплеї шкалу здоров’я свого аватара… Лід одним лише ударом забрав понад половину, а це паршиво, бо я втомлюсь падати тут.

— Не наривайся, малий, — стурбовано промовив Емікс, схилившись наді мною. 

Мабуть, мене таки сильно стукнуло, бо тепер він ще більше здавався реальним, але розумів, що президента давно не було в живих. Втім, їхня ідентичність вражала. А ще більше те, що комусь це спало на думку. Спробував підвестися, але Емікс щось вводив на моєму наруччі, час від часу поглядаючи на мене. 

— Чому ти викинув мене? Бо я знайшов там відповіді, яких ти не даєш?

Але Емікс не відповів. Після завершення його маніпуляцій, індикатори на одній із панелей повільно почали змінюватися на зелений колір. 

— Коли здоров’я перетинатиме критичну межу — не забувай натискати ось тут. А краще поки не лізь, я все сам.

— По-твоєму я немічний? — ледь обурився, підводячись, але слідом помітив ще одного ліда, який стрімко рухався на нас. Не задумуючись, вихопив цяцьку, якою спорядив мене Емікс і пальнув у моба. Той зі скиглявим окликом розлетівся в сторони, розсипавшись купою коїнів та ще чогось, чого раніше не зустрічав. — От бачиш, і ось ця неміч теж може бути корисною.

Емікс був задоволений, але намагався не виказати цього, а я потягнувся до рушниці, яка лежала в стороні.

— Цей дроп тобі згодиться, продаси згодом, тому тут можеш не перебирати.

— Бачу, ти мав достатньо часу мене вивчити.

— Було трохи…

І пішов за наступними лідами, а я слідом. Під час кількох цих хвилин, доки Емікс розкладав їх мало не на кварки, помітив як скажено заповнювалася шкала аватара. Десять істот дали моєму аватару новий рівень від чого я аж скрикнув. Цим самим я викликав у Емікса широку посмішку.

— Не сильно радій, — сказав він згодом, коли додався ще один рівень, — з ростом аватара, він потребуватиме більше енергії. 

— І кожному, в кого є такий костюм така персональна допомога?

— А ти сам як гадаєш?

Знову пролунав постріл, а за ним ще один, встеляючи землю коїнами та різноманітним дропом. Доки костюм вбирав усе, встиг розгледіти зовсім незнайомі ітеми, які зрідка зустрічав у торговців рідкісними речами. З часом, підстрілюючи іноді лідів, які спавнився неподалік, все ж трохи вгамував свій запал. Навіть почав з якимось захопленням дивитися, як відчайдушно Емікс намагався вберегти мене від загрози. Подекуди переходив на ближній бій, оскільки встиг нарахувати два типи істот: ті, що йшли в рукопашний бій, і стрільці, які розташувалися на другому поверсі.