Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

— Стеж за дверима, — промовив Емікс, коли підійшов до мене, оглядаючись, — ще кілька хвиль.

— А далі? 

— А далі маємо встигнути у прохід на новий рівень.

Він криво всміхнувся і знову відвернувся на нову хвилю істот.

— І багато їх тут?

— Всього десять рівнів. На останньому найважче, тому слідкуй за мною і визначай безпечні для тебе місця.

Емікс мигцем глянув за мою спину, кивнувши за невисокі перегородки. Зрозумівши натяк, я поповз туди. Сховавшись, зміг на мить видихнути та оцінити ситуацію: цей сховок був більше схожим на звичайне офісне робоче місце; зверху перегородка була скляною, а внизу — суцільною, що служила гарним щитом, як виявилося згодом. Декілька разів над головою просвистіло кілька куль, але мене все ж потягнуло визначити розташування стрілка. Тому, зовсім обережно, визирнув назовні. Помітив одного на другому поверсі, який ретельно никався, як і я. Рушницею я точно не дістану його, тому цілився зброєю, що йшла в комплекті до костюма. Серед низки невідомих режимів обрав перший, на позначці якого був намальований приціл із кількома головами. Захоплення мішені спрацювало миттєво, після чого я вистрелив. Частина коїнів посипалася донизу, але кішки шкребли на серці, знаючи, що стільки добра пропаде… Ех…

Час від часу входив у кураж і вбив іще кількох істот, встигаючи слідкувати за вправними рухами Емікса. А увертався він досить непогано, але спинився на думці, яка хробаком крутилась десь там у підсвідомості… Припустімо, що Емікс дійсно був творцем Етеріала і навряд чи він прописав би в алгоритмі найменшу можливість бути вбитим цими ж істотами. Тож відривався він на цих бідолашних виключно через мене або ж і сам відчував певне захоплення процесом… Знову поглянув на шкалу — от-от і дійде до двадцятого. Я — його мета, а це вкотре важко було заперечувати. 

Невдовзі я помітив, як ліворуч відчинилися заповітні скляні двері й одразу ж заголосив:

— Еміксе! Двері!

Добивши останнього, той поквапився до мене. Ліфт із такими ж голографічними стінами підносив нас вище, але чомусь мовчанка була непорушною. І так було щоразу, хоча щоразу я сподівався все ж розкрутити Емікса на хоч якусь розмову, але він вдавав, що заклопотано щось шукав на дисплеї. Доки знову не починалося по новому колу, хіба що далі ліди таки були ще сильнішими. Тішило одне, що через кілька годин нашого вовтуження тут, мій аватар перетнув межу далеко за двадцять, що дало мені більший запас життя і значний зріст показників. Які ще були особливості — я не сильно встигав помічати, бо між хвилями було зовсім небагато часу на перепочинок. 

Впродовж наступних кількох годин ми все ж таки дісталися десятого рівня, на якому вже було не так світло і звично, як на попередніх. Здавалося, що ми дісталися самого пекла, оскільки текстури нагадували дні після справжнього апокаліпсиса. Руїни, купа уламків, вирви як від снарядів… Чому цей рівень мав проєкцію зовсім іншої локації — я не знав, але вбачав у цьому якийсь підтекст. Але Емікс відвів нас далі від них, на рівну місцину, немов на краю світу.

— Це останній, — промовив Емікс, знову поповнивши моє подвоєння. Відкрив свою консоль і знову почав щось писати своєю мовою. — Намагайся протриматися до кінця, тут сховки не діють, тому ти стоятимеш за мною. Щойно он там, — він вказав на площину позаду нас, — побачиш блакитну сферу — йди до неї. Ні на що не відвертай уваги. Зрозумів?

— Та мав би… А що як…

— Просто присядь і пильнуй.

Та далі почалася перша хвиля й Емікс знову почав захищати мене. Досить відчайдушно, встигаючи відстрілюватися у різні боки, а якихось і я, використовуючи вже знайомі режими. Сподобався масовий, коли істот поряд було декілька штук, і одним пострілом знищувалися усі. Зі зростанням аватара, збільшився й радіус збирання коїнів, що було дуже зручно.

— Ти в курсі, що те, що ми робимо це читерство? — запитав я згодом, стоячи спиною до Емікса.

— В курсі.

— Але система мене не банить.

— Це так очевидно? — запитав він, всміхаючись, а слідом пролунав ще один постріл. — Пригнись!

І я вже на автоматі падав додолу й вже із такої позиції намагався прицілюватися в істот, які ніби й не спинялись, йдучи одне за одним. Якщо на попередніх рівнях ми мали дві хвилини на перепочинок, то тут їх не було. Взагалі. Тутешні істоти були в цупких костюмах із захищеними ділянками, тому доводилося бити прицільно, аби здихатися їх з першого удару, але не завжди виходило. У боротьбі проти них я зрозумів, наскільки немічно виглядав дотепер. 

Слідкувати за часом тут було неможливо, інакше вб’ють і потрібно буде починати все заново, але побачивши мого аватара, Влад напевне втратить мову. Вже був у передчутті цієї миті. Втім, коли черговий рівень майже заповнився, на краю площини, наче ні звідки, утворилася блакитна сфера.

— Сфера! — вигукнув я, на що Емікс не озирнувся, продовжуючи відстрілюватися, а іноді переходячи в рукопашний бій. 

— Хутчіше! — почув вже в спину, доки біг до сфери.

Та коли залишалося до неї декілька кроків, хтось збив мене із ніг, відкинувши убік. На щастя, зникло лише декілька поділок життя, але неприємний факт, бо істота знову кинулася на мене. Підстрибнувши та завівши назад кулак, лід стрімко наближався до мене… А його лаписько було в захисній рукавиці із металевими вставками на кісточках, тому боявся я недаремно. За мить до зіткнення я рвучко відкотився убік, випускаючи із наруччя на правій руці клинок, лезо якого з розмаху всадив істоті в шию, щойно вона дістала мене. Доки це непорозуміння намагалось оговтатись, я підхопив зброю і, не задумуючись, вистрелив. З дзенькотом і ще з якимсь глухим супроводом навкруги розлетілося чимало коїнів, але мій погляд був прикутим до сфери. Підвівшись на ноги, я поквапився туди.