Читати книгу - "Мала, Ліана Меко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Напевно, до цього можна звикнути, але я не звик. І напевно не звикну ніколи. Ніколи не зможу підготуватися, ніколи не зможу впоратися з цим лайном.
Один гучний звук і мене наче вимкнуло. Наче не за вікном вибухнуло, а в голові моїй міна рвонула. І мене знову скрутило, зігнуло навпіл, на підлогу жбурнуло. І я знову оглух, осліп, і ніби в прірву полетів. У свою власну нескінченну безодню. Де тільки біль, нескінченний, що рве нутро, перекриває кисень. Я знову в ньому тонув, не розумів нічого, не чув, не бачив. І здається навіть кричав, заткнувши вуха руками.
Заткнувся, лише коли відчув, що в рот воду заливають. Я не одразу зрозумів, чи то я тону, чи то власною блювотою захлинаюся, фиркати почав, відпльовуючись, головою мотати в сторони. Потім нарешті розчув слова.
- Усе добре... усе гаразд... це ППО, чули два хлопки було?.. усе нормально... ви в безпеці... Ви тут. Я тут. - через деякий час розрізнив голос малої. Вона знову гойдала мою голову на руках і торкалася ніжними пальцями обличчя. Або мені це здавалося. - Рот відкрийте, Назаре, ну ж бо... це ліки, лікар прописав... давайте. - На язиці виявилося щось дрібне й гірке, а потім у рот знову хлюпнула вода, але цього разу я змусив себе її проковтнути.
Мене все ще хитало, наче піді мною немає опори, наче я падаю й падаю кудись у нескінченний довгий і темний колодязь. Але в очах починало потихеньку прояснюватися. Я починав розрізняти обриси кімнати, і навіть міг розрізнити обличчя моєї занози. Через кілька хвилин навіть зміг побачити її стурбовані, наповнені якоюсь примарною ніжністю очі.
- Зараз стане краще. Зараз мине. - Зашепотіла Соломія, гладячи мене по волоссю, ковзаючи пальцями по підборіддю, по шиї, ніби досліджувала мене всього.
Ще за кілька хвилин я усвідомив себе в просторі, відчув під собою опору, зрозумів, що знову валяюся на підлозі, а голова моя спочиває на її колінах. Чорнота стрімко відступала від свідомості, у голові прояснювалося і навіть руки не тремтіли, як зазвичай. Що вона дала мені? Що за чари?
Повертів головою, поворухнув руками. Я в нормі. Як так? Що сталося? Мені зазвичай багато часу потрібно, щоб повністю відновитися після нападу, а тут минуло лише... а чорт його знає скільки, але за відчуттями не більше десяти хвилин.
Піднявся, сів, плечі розім'яв, повернув голову до дівчини.
- Що це було? Що ти дала мені? - Запитав хрипко, дивлячись у її обличчя. Вона все ще мала занепокоєний і злегка схвильований вигляд, але, почувши моє запитання, чомусь очі опустила, наче завагалася.
- Ліки. - відповіла тихо і якось невпевнено. - Ви не подумайте... що лізу не у свою справу, - заговорила плутано, з якимось збентежено-винуватим виглядом, - але я злякалася тоді за вас... написала лікареві... просто запитала, що в таких випадках робити... ну він ці пігулки порадив...
Соломія закусила губу і підняла на мене винуватий погляд. Втупилася в моє обличчя з очікуванням, нервово засмикала краї кофти.
Я насупився. Я, напевно, все ще не до кінця розумів, що відбувається, слова її начебто були цілком зрозумілими, але сенс їх вислизав. І вигляд цей її, як в учениці, що провинилася, закушена губа, погляд із поволокою, неабияк збивали з думок. Тож зібрати їх, розташувати в правильному порядку і зрозуміти нарешті, що вона говорить, не представлялося можливим.
Я струснув головою, прокашлявся.
- Соломіє... - прохрипів невпевнено. - Ти купила мені ліки? - Запитав, важко ковтнувши. Дівчина обережно кивнула. - Тобто... ти написала лікарю... і купила ліки... для мене?
Соломія знову повільно кивнула, дивлячись на мене з деяким побоюванням. Зчепила руки в замок і якось уся стиснулася. Ніби боялася, що я почну кричати й лаятися. Але який там... я не те, що лаятися... я слова вимовити не міг. Дихав насилу. Наче я йшов, спіткнувся, упав і смачно проїхався серцем по тротуару.
Вона купила мені ліки. Мені. Чужій людині. Заморочилася, проконсультувалася з лікарем.
А чи не занадто це схоже на прояв турботи? Тільки з чого б це? Я їй ніхто!
- Але чому? - Я навіть не зрозумів, що запитав це вголос - слова пролунали глухо й невиразно, могло здатися, що я просто щось промичав. Але дівчина розібрала.
Повільно важко зітхнула, губи облизала, а потім заглянула мені в очі прямим пронизливим поглядом. Ніби в саму душу заглянула, до самого серця дотягнулася цим своїм поглядом.
- А хіба це не очевидно? - дісталася до мого слуху її тиха відповідь, і в мене вмить подих сперло. Мозок зафіксувався на її голосі, знову не вловив сенс слів - він продовжував відчайдушно збоїти від одного тільки її тону, від одного тільки дурманного запаху, від близькості.
А коли вона подалася вперед, наблизилася до мене на стільки, що не залишалося жодного сантиметра простору між нами, він і зовсім відключився.
Я не зрозумів, як це сталося, і, можливо, навіть не хотів. Але коли її прочинені губи торкнулися мого рота, і яскравий спалах засліпив свідомість, ні про який опір уже не могло йти й мови. Мені знову здалося, що я падаю, але тепер це падіння було приголомшливо прекрасним.
Дівчина притиснулася до мене всім тілом, запустила долоню у волосся, притягнула до себе, поглиблюючи поцілунок. Наші язики зустрілися і тіло моє відмерло. Мозок продовжував перебувати у солодкому отупінні, але по венах раптом, наче окріп понісся, рвонув униз до паху, підкинув мене на місці. І я немов прокинувся від затяжного тяжкого сну.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мала, Ліана Меко», після закриття браузера.