Читати книгу - "Бар "На перехресті", Тетяна Гуркало"

— Вони знущаються з нас, — зрозуміла Міррет.

— Або ми не там шукали твою силу, — озвався Луї, який подобрів через те, що не виявив пошкоджень на гітарі.

— Ой точно. Мене ж спочатку закинули у твій світ, — згадала Міррет.

І некромант зітхнув, навіть блондинок не згадавав.

Перевзувшись і виставивши сандалі на підвіконня — сохнути на сонечку, Луї зажадав коньяку собі і супутниці, а потім, сидячи біля барної стійки в мокрих штанях і босоніж, помилувався засмученою Мірет і запитав:

— Міррет, ти підеш зі мною на побачення?

— Відразу, як світ врятуємо, — байдуже пообіцяла дівчина.

— Тоді точно врятуємо, — вирішив некромант.

І шансів на те, щоб не бути врятованим, світ уже не мав. Некроманти взагалі уперті хлопці.

***

Фініст зайшов у бар, звично гримнув мечем по найближчому столу і гаркнув:

— Коньяку мені!

Дивний патлатий хлопець, під стільцем якого натекла калюжа, і не менш дивна дівчина, з схожою калюжею, дружно обернулися і несхвально на нього подивилися. Схоже, вони обговорювали щось важливе.

Дженні сіла і душевно попросила принести їй пива, після чого витягла під столом ноги, розмірковуючи, чи буде з її боку неввічливим покласти їх на стіл.

— Скажи, добрий молодцю, а чи даєш ти поради? — вирішив Фініст одразу ж приступити до розпитувань бармена.

Мокра дівчина і хлопець дружно хихикнули.

— Які поради вам потрібні? — ввічливо спитав бармен, медитативно протираючи черговий келих. Купити телевізор шеф погодився, але поки що це не зробив, не кажучи вже про підключення якихось каналів.

— Як нам розпочати далеку дорогу до великих чудес і звершень? — спитав Фініст, трохи подумавши і вирішивши не розповідати всім підряд про озера з чарівною водою.

— Хм, — теж замислився бармен. — Просто почніть. Станьте на дорогу та йдіть. Якщо доля, то дорога вас виведе.

— Не забудьте йти вішками і слідом, — якимось дивним тоном підказала мокра дівчина.

— І на знаки дивитися, — додала Дженні, таки поклавши ноги на стіл.

— Дорожні, — додав мокрий хлопець. — І на світлофор теж.

Фініст радісно закивав. Підхопив пиво та коньяк, і поспішив до Дженні ділитися нехитрим планом — йти куди очі дивляться. Цей план обов'язково має спрацювати. У казках, із різними Іванами, воно завжди спрацьовує.

Тим більше, іншого плану все одно не було.

***

Луї та Мірет, висушивши сандалії, насамперед вирушили до Світлани. Вона поохала, поспівчувала, напоїла гарячим чаєм з додаванням якихось антипростудних трав та меду. А потім ще й помахала хусткою, коли рятувальники світу вирішили повторити спробу пошуку чи місця сили, чи місця, де був великий викид сили.

За словами Світлани, проблем із цими пошуками бути не могло. На Землі насправді дуже мало справжніх магів. І ті, хто є, намагаються не привертати до себе уваги різними дивними подіями. Максимум працюють екстрасенсами. А так, живуть собі тихо та мирно. Тренуються. Бродячих духів виганяють. Або лікують руконакладенням. А в це мало хто вірить.

Шукати нитки Міррет більше не хотіла. Просто підозрювала, що їй все одно не вдасться знайти те, що треба. Знову потягне до найближчого порталу якогось жартівника, якщо не до чогось гіршого. Тож пошуки колективним рішенням переклали на сандалії. Причому ще в барі.

—Туди, де в цьому світі діялася найсильніша магія, — наказав Луї, і сандалії, зірвавшись з місця, помчали через черговий портал.

Закінчився політ на згарищі, оточеному кукурудзяними полями.

— Ага, — сказав Луї, підозрюючи, що при порятунку світу, за визначенням, неможливо опинитися в якомусь приємному місці.

— Ой, — сказала Міррет.

— І що тут сталося? — запитав Луї.

— Неважливо, — бадьоро озвалася дівчина, злякавшись, що він зараз накаже сандалям спускатися, а потім стане довго і нудно повзати по згарищу, намагаючись це з'ясувати. — Нам просто треба піти слідом. Начебто.

— Або по вішках, — нагадав Луї.

— Туди, куди пішов той, хто творив чаклунство, — додала Міррет.

Туди вони й рушили. Політали трохи над якимось непоказним будиночком, поки з нього не вискочив літній чоловік із рушницею та зрозумілими намірами, поганяли по пасовищу коней та ковбоя, злякали зграю ворон і кудись перенеслися через портал.

— Не може бути, — сказав Луї, побачивши знайому вивіску.

— Бар "На перехресті", — підтвердила Міррет, що йому не здається.

— Гаразд, — сказав некромант, посвердливий вивіску поглядом. — Їдемо далі.

Сандалії слухняно перенесли пасажирів до знайомого підземелля, зі знайомими зомбі. Зомбі Міррет і Луї теж впізнали і стали превентивно розбігатися, точніше розбредатися.

— Мені здається, я знаю, куди ми потрапимо далі, — сказав Луї.

І інтуїція його не підвела. З підземелля сандалії знову вирушили до знайомого бару.

— А може, вони випити хочуть? — спитала Міррет, подивившись на крилатий транспорт.

— Давай перевіримо, — вирішив Луї. — Заодно, я вип'ю кави.

— А я хочу зелений чай, — зрозуміла Міррет. — І термос наповнимо, а то весь час забуваємо.

Тому, що хтось хоче налити у дволітровий термос каву, бармен зовсім не здивувався. У нього були клієнти набагато дивніші. Один узагалі приніс в'язку сушених крил кажанів і попросив приготувати у фритюрі. А ось за тим, як Луї та Міррет ставлять на стіл крилаті сандалії і підсувають по черзі до правої та лівої склянку з віскі, спостерігав із великим інтересом. Жаль, що сандалії не стали пити. Якби це сталося, історія набула б гарного завершення. А так, сидять собі два придурки, взуття напувають віскі. А у взуття обітниця тверезості і воно не п'є.

***

Фініст тим часом уперто йшов, куди очі дивляться. На його шляху весь час ставали то дерева, то паркани, а то й зовсім будинки, але він долав чи обходив перешкоди і з завзятістю носорога і йшов далі.

Дженні йшла за ним сумна-сумна, готова вже навіть стати фермеркою, аби собаки перестали гавкати, а господині лаятись.