Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Одночасно він перепрошував:

– Лєра. Я зрозумів, що тема для вас цікава. Вона безумовно цікава, та говорити про неї на пустий шлунок – просто нелюдяно!

– А у вас така тонка натура – не витримає, – іронічно хмикнула я.

– Я просто зголоднів, як…

– …тигр? – не втрималась, позирнувши на нього.

Він аж зупинився. Спустився на сходинку нижче й розвернувся до мене, опинившись майже на рівні обличчям до обличчя:

– Ви боїтесь?

– Кого? Вас? Чи тигра в вас?

– Самі визначтеся, – прискіпливо дивився він в мої очі.

Не знаю, що мене понесло – саме якось вилетіло:

– Та я на галявину вискочила лише через ті бісові доріжки, що до вас тяглись! Я ж бачила, як вас до них ведуть поступово. Сподівалась увагу тієї драної кішки відволікти… хоча б…

Те, як на мене зараз дивився Колвін, дещо спантеличило. В його очах вирувала диявольська суміш подиву, переляку та шаленості. Схоже, виходячи з його реакції, він думав, що я просто за Владом вилетіла… Ну, мабуть, якби тому небезпека загрожувала, я й не втрималась би… Та тільки я навіть і не бачила, що там із моїм другом дитинства відбувалось. Такий собі друг я, виходить. От же: язик мій – ворог мій!

– Лєра, – професору, здається, повернуло мову, і його голос лунав підозріло вкрадливо, – виправте, якщо я помилюсь. Ви, ні біса не вміючи, – тон почав потроху набувати обертів, – увірвались у бій магів, і що?! Вирішили уособити жертовне ягня?! – під кінець він вже майже горлав.

– Не смійте рівняти мене з вівцею! – рявкнула я, тому що другий натяк за добу на цю недалеку тварину, дещо, перебір.

Професор схопив мене за передпліччя, і було враження, що й душу із мене збирається витрясти:

– З вівцею?! Ні, Соколовська! – в його тоні прозирала відверто отруйна їдучість навпіл з останнім ступенем роздратованості. – Не з цим безневинним створінням, а з її, чорти б вас забрали, впертим чоловіком!

З мого язика готувалась зірватись чергова шпилька із тоненько загостреним жалом, та я стрималась. З великим, треба відмітити, зусиллям. З усього Колвінського ору мені вдалось вичленувати саму суть: зараз він бісився через те, що не вилети я на галявину, можливо, загинув би він (не факт, та все ж), і виходило, що не Владька, а він сам ледве не став причиною моєї майже загибелі, хоч і опосередковано. Типовий чоловік: прокачаного мага врятувало сопливе дівчисько-невміха. Як же: корона на пару сантиметрів з’їхала з його величності голови! І подяки я, схоже, не діждусь. Та й по тому! Вмикаємо режим «мудрість» – не все ж дорослим дядечкам мудрувати:

– Ігоре Дмитровичу, – промовила я цілком спокійним тоном (сама здивувалась, як вдалося), – ви поїсти пропонували. Казали, що страшенно зголодніли. Чи чекаєте, коли ступінь нашого взаємного озвіріння сягне крайньої точки, та ми накинемось одне на одного? Ну, так я точно програю, – все ж не втрималась від єхидства.

Треба віддати належне: Колвін миттєво опанував себе, начебто я його крижаною водою обдала – охолонув у секунду. Відпустив мої багатостраждальні передпліччя й навіть подав руку. Яка галантність! Називається, відчуй, Соколовська, себе леді. Нервово смикнувши плечем (треба ж якось напруження скинути), я вклала свою тонку тендітну долоню в його жорстку велику, і він, як істинний кавалер, допоміг спуститись сходами. Просто Попелюшка на балу! Наряд, щоправда, не той, та й туфельки кришталеві десь загубила. Піду босоніж! Нехай принц потім шукає взуття.

Ми підійшли до кухні й завмерли на порозі. Колвін тихо лайнувся, та дещо я все ж почула:

– Ну, Тиміш, гад, вб’ю!

А в мене почався напад істеричного сміху, крізь який я ледь вимовляла слова:

– Розслабтесь, Ігорю Дмитровичу!.. Це навіть цікаво!.. Котра зараз година? Судячи з того, що за вікном сіріє, майже ранок. Ну, от! У вас коли-небудь був сніданок при свічках? Впевнена, що – ні!.. Буде, що згадати! І, повірте, я не матиму це за привід, щоб зазіхати на вас!.. – реготала я. – Тиміш! – прокричала я у простір дому. – Я – твій боржник!

А річ була в тім, що Колвін, мабуть, віддав Тимошу розпорядження накрити на стіл. Той, судячи з усього, вирішив відігратись і за воду на своїй фізіономії, і за наїзд на нього. На столі горіли дві пристрасно-червоні свічки; в центрі у вазочці стояла чайна роза й розвіювала чарівні пахощі на все приміщення; поруч з нею – пляшка вина; якийсь салат, схоже, з авокадо; млинці (знову?! всі наче змовились мене відгодовувати) з червоною ікрою, та фрукти. Романтика!

Професор все ж витримав тон, як справжній джентльмен: підвів мене, ледь вгамовуючу сміх, до столу, всадовив на стілець, і тільки після цього сів навпроти. Він потягся до пляшки з вином, та я перехопила її першою, оскільки вона викликала в мене гострий інтерес:

– Вибачте, – цілком невинно посміхнулась я, – можу я трохи задовольнити свою цікавість? Я таких не бачила.

– Звісно, – відкинувся він на спинку стільця, одночасно розглядаючи мене.

Пляшка була неначе повита лозою. Не в прямому сенсі, звісно ж, а у якості об’ємного малюнку. До того ж, у світлі свічок усі деталі мінились реальними кольорами: ягоди виблискували фіолетово-чорним, листя – зеленим, гілки – сизувато-коричневим.

– Гарно, – повернула я пляшку до рук професора.

– Так, – почав відкорковувати її він, – у Лукомор’ї майстерні склодуви.

– У Лукомор’ї?! – мої очі зараз, мабуть, були розміром із блюдце. – Ви сказали – Лукомор’я?!

– Саме так я й сказав, – лукаво осміхнувся чоловік. – Кожна місцина має свою назву. Ця називається – Лукомор’я.

Я спантеличилась:

– Лукомор’я – дубль два…

– Чому – дубль два? – здивовано дивився на мене Колвін.

– Відлуння казкового.

– Ось ви про що, – посміхнувся він. – Тут ви помиляєтесь. Казкове, якраз, відлуння цього Лукомор’я.

– Хочете сказати, – втупилась я в нього, – що про нього знали віддавна?!

– А ви думаєте казки на пустому місці народжувались? Усі вони – відлуння чогось, – професор хитро подивився на мене. – Вам я наливати не буду.