Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

В мене навіть мову відняло на якусь хвилину.

– Атракціон небаченої жадібності! – випалила я, як тільки здатність говорити до мене повернулась.

– А я не через жадібність, – з цілком серйозним виразом обличчя заявив мені Колвін, хоча навіть при свічках було видно, що в очах у нього знов бісяться бісенята. – Ви й твереза на людей кидаєтесь.

– Ага! Забули додати, що і на нелюдей також.

Чоловік розсміявся:

– Мене ви ким вважаєте: людем чи нелюдем?  

– От, як вина не наллєте, буду вважати нелюдем!

Він потягся до мого келиха:

– Вмовили: пару ковтків – так і бути. Тільки поїжте спочатку хоч щось, бо розвезе, і буду я з вами носитись.

Згадавши слова Тимоша про мою комплекцію, я лише пирхнула:

– Не так це вже й важко.

Рука Колвіна здригнулась, й пляшка жалібно дзенькнула об краєчок келиха:

– Як сказати, – з тяжким зітханням вимовив чоловік.

Чомусь мені здалось, що на увазі він мав зовсім не мою вагову категорію. Я здійняла на нього погляд, та так і застигла: очі професора завмерли десь на рівні моїх губ, потім повільно змістились вище, зустрівшись з моїми очима. Навіть у передранковій напівтемряві та тьмяному мерехтінню свічок було помітно, як дивно він дивиться на мене. У голові спливло щось про викладацьку етику, та й щасливо зникло. Зате під цим поглядом по моїй спині пронісся холодок, потім мене обдало жаром і, на завершення, по мені пролетіло стадо, не знаю, сонечок – маленьких, червоних у чорну цяточку і гучно тупотливих!

Колвін чортихнувся й різко підвів пляшку, оскільки мій келих був вже практично повний. Я швиденько ухопилась за нього, поки у професора не народилась ідея вилити все назад, а вголос сміхотнула:

– У вас цікаве уявлення, Ігоре Дмитровичу, про пару ковтків.

Він якось вже зовсім скрушно похитав головою:

– Здається, я пожалкую, що взагалі погодився вам налити, Валеріє.

Я пригубила вино: приємне, напівсолодке, з тонким фруктовим ароматом. З задоволенням зробила ще пару ковтків, осміхаючись:

– Вам чого боятись? При нагоді, скрутите мене в баранячий ріг.

І от навіщо так на мене скоса дивитись? Я мала на увазі лиш те, що сказала, а саме – крайній випадок власної агресії, а не ще щось там!

Колвін, чомусь там подумки кивнувши, взяв і налив і собі повний келих. Схоже, усі правила етикету ідуть лісом, а ми тут напиватись будемо. Та й по тому! Після всього, що я пережила, можна і розслабитися, і професор, судячи з його реакції, вирішив наслідувати моєму прикладу. Як то кажуть: «За лихим прикладом і сам лихим станеш». От тільки хто кому тут прикладом має бути?

Чоловік підійняв келих:

– Ваше здоров’я, Лєра! – і… випив його одним духом.

Вираз мого обличчя, мабуть, був більш ніж красномовним, тому що Колвін раптово розвеселився:

– Невже я бачу у ваших очах острах?

– Та так! Мене мало спокушає перспектива залишитись тверезою наодинці із п’яним. Так що, не дочекаєтесь! – і вихилила вміст свого келиха також… без залишку.

– Здається, ранок обіцяє бути веселим, – осміхнувся він і потягся до пляшки, щоб наповнити простягнутий мною келих черговою порцією. – З вами не занудьгуєш.

– А ви б хотіли? – хмикнула я, відчуваючи, як алкогольні випаровування починають стрімко стукотіти по моїм мізкам.

– Боюсь уявити, яким чином ви збираєтесь розвіювати нудьгу, – вилив він залишки вина у свій посуд.

– Та буде вам! – цокнулась я із ним. – Навряд чи я можу вас злякати.

– Минулої ночі вам це вдалося.

Я спустошила келих і поморщилась:

– Не нагадуйте. Хоча… А, що там відбулось? Я якось не надто зрозуміла.

Колвіну ці спогади теж, судячи з усього, задоволення не приносили, оскільки його келих спорожнився так само швидко, як і мій:

– Що ви пам’ятаєте?

Довелось згадувати усю послідовність подій. Як не дивно, та я їх пам’ятала до дрібниць:

– Я помітила, що леопард поступово веде вас у певному напрямку. Подивилась туди й помітила спочатку блиск, потім – очі, обрис пантери та дві сині мерехтливі доріжки, що тяглись від її очей. Тяглись вони до вас. Зрозуміла, що нічого доброго це не обіцяє, і вирішила відволікти бодай увагу. Вискочила на галявину, втупилась в ті доріжки – що я ще могла? – і вони зметнулись до мене. Сахнулась у бік, та й вони за мною. Викинула руку догори та, намотавши їх на зап’ястя, рвонула донизу. А далі: виття, біль, рев. І все.

Поки я переказувала, Колвін уважно слухав та не спускав очей з мого обличчя. Навіть, коли я змовкла, він продовжував дивитись:

– Вам не було страшно?

От, дякую! Я невдоволено поморщилась:

– Звісно, було! Я ж не ідіотка! Просто здавалось, що, як я цього не зроблю, станеться щось ще більш страхітливе, – я сердито втупилась в його очі. – То ви мені поясните, що там відбулось?

– Ментальний аркан. Жахлива річ, насправді. Може, як змусити підкоритись, так і вбити – зірве мозок. Те, що зробили ви, взагалі не піддається ніякому поясненню. Вам вдалось голою рукою перехопити потужний енергетичний потік, обірвати його й відкинути назад. Щоправда, відкат мало не вбив вас.

– Не вбив же, – зітнула я плечима, хоча насправді до мене тільки зараз почало доходити усвідомлення того, що мене, наразі, могло вже не бути, і стало моторошно. – Ви ж мене врятували.

– Насправді, – обличчя Колвіна болісно смикнулось, – це ви мене врятували.

Так! Алкогольні випаровування, здається, потроху випарувались, і в повітрі повисла незручна тиша. Я ковзнула поглядом по пляшці – вона була пуста. Поставивши лікті на стіл та обпершись підборіддям у долоні, я скорчила зворушливу мордочку (в усякому разі – спробувала):

– Ігоре Дмитровичу! Я більш, ніж впевнена, що серед ваших припасів знайдеться ще не одна пляшка чудового вина.

Ховаючи посмішку у куточках своїх, принадних останнім часом для мене, губ, він навіть спробував рикнути на мене: