Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Я жваво підскочила на постелі й озирнулась: ліжко, що полігон – таких у гуртожитку точно немає. І заснула я, якщо мене не зраджує пам’ять, у кріслі. Крісло – у Колвінському домі (сподіваюсь, спальня – не його), а дім знаходиться… А от в якому місці Всесвіту знаходиться його дім – це ще належить з’ясувати.

Зрозуміло. Значить, мене знов транспортували на руках. Так і звикнути можна. Скільки жінок у світі мріють, щоб чоловіки носили їх на руках і буквально, і фігурально? Ну, от мене персонально вже другу добу буквально носять. До того ж, чоловік досить цікавої зовнішності. Хоч і вимушено, та все одно приємно. Ох, Лєрка! Як не козирься, а жіноча сутність лізе з тебе з усіх щілин та прямісінько поціляє у рожево-ватні фантазії. Схаменись, Лєра! Хто – він, хто – ти?! До речі, солодку вату терпіти не можу.

А з другого боку. Моя курсова накрилась мідяним тазом з вини самого керівника роботи. Магістратура, боюсь, теж, і з вини того ж Колвіна. Мене волоком – цілком волоком – приволокли хтозна-куди, мало не прибивши по дорозі. Добре, з останнім я сама налажала. Та ж, з найліпших міркувань і все через того ж професора! Щоб йому кафедри своєї більше не побачити, якщо я не потраплю до магістратури! От хай тепер носиться! Що він там про мої фантазії казав? Що все одно промахнеться? Я вам влаштую фантазії, Ігоре Дмитровичу: до кінця свого віку пам’ятатимете усі разом і кожну окремо!

Розколотивши себе по повній та пихкаючи, немов киплячий чайник, я сповзла з ліжка, принагідно окинувши себе поглядом: одяг на місці. Дякую й за те. Поставлю плюсик у карму. Бо ж останнім часом одежина з мене злітає на раз. І її не знімають дбайливо – її здирають з мене! А, ну, так – заради мого ж блага, і тільки у випадку нагальної необхідності. Такими темпами, мені скоро по будинку можна буде взагалі в одній білизні ходити: чого він там не бачив вже…

Я відхилила фіранку: переді мною відчинені двері на балкон, а я хочу на повітря. Та не встигла зробити й кроку, як праворуч пролунало:

– Вже виспались?

От же! В мене аж зуби скреготнули:

– Заїкою мене зробити хочете?! – розвернулась я на голос.

Колвін сидів на підлозі балкона поруч з другим входом, мабуть, до його спальні, підпираючи спиною дерев’яну стіну і, судячи з усього, дивився на мене, хоча, у світлі неповного місяця, стверджувати це категорично я б не стала.

– Заїкою – вас?! Змилуйтесь, скоріше я заїкатись почну, враховуючи всі ваші вибрики.

Біднесенький! От прямо, обійняти й заплакати! Замучила бідолашного професора пронозлива студентка. Так вам і треба!

– Тож, не провокуйте мене на ті вибрики!

– Провокувати?! В мене складається враження, що для вас вже одна моя присутність є провокацією. Ви – єдина з усього потоку мали зухвалість зі мною прирікатись. Ви ніколи не робите того, що вам кажуть. Вас весь час кудись несе, і ви навіть не замислюєтесь – куди і навіщо, і чим це для вас може закінчитись! – його тон поступово набирав обертів. – У вас зовсім гальма не працюють?  

Аж так?! То це я ще режим «камікадзе» не ввімкнула!

– Зламались, знаєте, через велику кількість охочих підрізати! – мало не виплюнула я у безнадійній спробі перетворити фразу в отруту королівської кобри.

Миттєво Колвін опинився поруч зі мною. Я так і не зрозуміла, як це сталося. Навіть не встигла помітити. Чи то знов якесь провалля у часі та сприйнятті, враховуючи усе, що зі мною трапилось, чи то професор володіє ще якимись здібностями. Від несподіванки я сахнулась у бік, та була перехоплена за плечі:

– Заспокоймося, Валеріє, та знизимо градус бесіди до менш вибухонебезпечного.

Можна подумати – це я його підіймала. Взагалі, не треба було допікати!

– Невже червона лампочка спрацювала? – не втрималась я.

Чоловік, наскільки це можна було розгледіти у примарному світлі місяця, приречено закотив очі, заломлюючи при цьому одну брову з болісним виглядом, і спокійно видихнув:

– Спрацювала. Пропоную переміститись на кухню, а то ви вже цілу добу голодуєте з моєї провини.

Я підвела на нього погляд і, сподіваюсь, іскри, що сипались з нього, було видно, враховуючи темряву:

– Гадаєте, мої гальма не працюють через недокорм?!

От нехай ще він мене худорбою обізве! А то Власій теж все млинці підсовував, щоб ситніше.

Колвін лише головою похитав і посміхнувся:

– Гадаю, нам обом не завадить підкріпитись. Я теж, між іншим, досі нічого не їв.

– Вам хто заважав?

– Із солідарності, – важко зітхнув він.

Я зараз заплачу від розчулення!

– Це, щоб свою голодну смерть на мене потім навісити? – іронічно покосилась на нього.

– Лєра! – чоловік взяв мене за руку й потяг за собою. – Ходімо на кухню.

Ну, звичайно: мудрий професор. А я так – повз пролітала. Дятлом!

Ми проминули його спальню. Поки він мене тяг за собою, я крутила головою на всі боки, намагаючись хоч щось розгледіти у темряві. Та особливої відмінності від тієї, де спала я, не виявила. Добре, потім роздивлюсь, при нагоді… Соколовська! При якій нагоді?! Ти про що взагалі думаєш?! Мозок, судячи з усього, від голоду взагалі працювати відмовився.

Біля сходів Колвін клацнув пальцями вільної руки й весь перший поверх освітився вбудованими у стелю світильниками. Світло з них лилося м’яке, приємне, затишне. Я глянула на професора:

– Вони реагують на звук?

– Так, – він знову клацнув пальцями, і дім поринув у темряву.

Потім знов пролунало клацання – і все освітилось.

– Зрозуміло. Вимикач не потрібен, – кивнула я.

– Не потрібен, – підтвердив він, – до того ж, це не звичний для вас електричний струм, якщо ви його маєте на увазі.

– Не тягніть, Ігоре Дмитровичу.

– Вільна енергія, – він хитро подивився на мене.

– У вільному доступі?! – ледь не захлинулась я від захоплення.

Брова Колвіна черговий раз злетіли догори, і він зі словами: «Обережно, сходи», – потяг мене до низу, підхопивши під руку.