Читати книгу - "Вихор почуттів, Ксенія Стрілець"

Чекаю поки вона застібне ремінь безпеки, але насправді тягну час. Вона йорзає на сидінні, щоб вмоститись зручніше і повертається до мене.

- Готова їхати, - весело сповіщає, але я бачу хвилювання в її очах, наче вона, так само як і я, не наважується щось сказати.

Трохи розвертаюсь у її бік, правою рукою спираюсь на сидіння, а лівою обіймаю її за шию, щоб притягнути ближче до себе. Проводжу великим пальцем по нижній губі, від чого з її вуст зривається ледь чутний стогін, а я накриваю її губи своїми, щоб знову відчути смак її поцілунку.

- Залишся сьогодні зі мною, - вимовляю пошепки, відірвавшись від її губ. 

Наче підліток, затамовую подих і хвилююсь, що вона не погодиться. На її обличчі розтікається посмішка, але вона не поспішає з відповіддю. Лише хитро примружується, наче щось замислила.

- Добре, - каже твердо, а я видихаю з полегшенням. - Але у мене є одна умова, - продовжує, і повністю розвертається в мій бік, на скільки їй дозволяє це зробити пасок безпеки. 

А оце вже цікаво. Хоч я і не впевнений, що будь-яка умова врятує її від мене. 

- Ти ж знаєш, що моє ім'я Аліна?- вичікуючи дивиться на мене, поки я не киваю в знак підтвердження. - А отже, з цієї миті ти будеш звертатись до мене лише на ім'я, не Руда, не Рижик, не Рижуля, ні будь-яке інше прізвисько, яким називають безпритульних котів, а на ім'я. А-л-і-н-а.

Задирає носа, та пихтить наче ображений їжак, очікуючи на мою відповідь. Її дитяча умова викликає у мене дурнувату посмішку, і я лише сподіваюсь, що вона не настільки наївна, щоб думати наче ми будемо всю ніч грати у монополію.

- А-л-і-н-а, - промовляю, повільно розтягуючи літери та з тією ж інтонацією, як це робила вона.

- Я знала, що ти здібний хлопчик, - задоволена собою, вона знову сідає рівно.

Лише на мить затримую на ній погляд, щоб впевнитись, що не помилився у своїх почуттях. Ні, не помилився. Запускаю двигун і рушаю з місця.

По дорозі, вона весело, а головне гарно та влучно підспівує пісням, що лунають по радіо і ще міцніше закріплює за собою звання найцікавішої дівчини. Сам же я не наважуюсь на такий сміливий крок, тому просто тихенько мичу в такт знайомим мелодіям.

Її волосся закручене в якийсь незрозумілий вузол, і мені так кортить розв'язати його, щоб спостерігати, як руді пасма переливаються від світла фар проїжджаючих повз автівок. Можливо, я б так і зробив, але ми вже приїхали і я зупиняюсь біля високого кованого паркану. На вулиці темінь, хоч око виколи. Мабуть, знову перегоріла лампочка на вуличному стовпі. Скільки вже пропонував батькам, замінити цей старий ліхтар на його сучасний аналог з датчиком руху, та все марно. Вони дуже важко розстаються зі старими речами, навіть якщо ці речі старші за мене і давно втратили свою актуальність. 

Допомагаю Аліні вийти з автівки, беру за руку і не відпускаю, поки не доводиться відчинити двері будинку. Вмикаю світло і запрошую гостю зайти в середину. Вона робить не впевнені кроки, але проходить в середину, і мені подобається те, наскільки вона мені довіряє, хоча зовсім мене не знає.

Поки вона роздивляється навкруги, йду на кухню і вмикаю електрочайник.

- Будеш чай, або може щось міцніше? - запитую, коли вона заходить слідом за мною.

- Чай було б чудово, - відповідає сором'язливо, і мене це насторожує. Невже передумала?! 

Вона стає поруч, мимоволі торкаючись мого плеча, поки я заварюю улюблений мамин фруктовий чай. Дожився, раніше пригощав дівчат коктейлями, а зараз чаєм. Це і є старість?!

- Так смачно пахне, - робить глибокий вдих і її вії тремтять, коли вона від задоволення прикриває повіки. 

Ловлю себе на думці, що як маніяк, спостерігаю за кожним її рухом, але все одно не відводжу погляд. 

- І не тільки пахне, він насправді дуже смачний. Лише гарячий, - переставляю чашки на стіл і повертаюсь до неї. - Можемо подивитись якийсь фільм, - чемно пропоную, хоча зовсім не кіно зараз у мене в голові. 

Її підняті догори брови мовчки натякають мені, що і вона сюди прийшла не за порцією Діснея. Сам себе не впізнаю. Топчуся на місці і не знаю, як себе з нею поводити. Але ж ми обоє дорослі люди. Роблю ще крок, підіймаю її за стегна і саджу на кухонну столешню. Стаю по центру і її стегна стискають мене з обох боків, що не залишається без уваги того, хто живе в моїх штанях своїм життям. Якби була його воля, то він накинувся б на неї ще у машині, та я більш терплячий, бо мені від неї потрібен не лише секс.

Її руки обіймають мене за шию, а я волію відчути їх тепло на своєму тілі. Одним рухом стягую з себе худі і кладу її долоні на оголене тіло. Вона посміхається і у відповідь знімає свій светр. Затримую погляд на грудях у мереживному бюстгальтері. Якби знав, що так буде, то роздягся б ще на порозі. Кидаю їй виклик, дивлюсь у вічі і розстібаю  ґудзик на джинсах. Вона розуміє натяк, повторює мою дію і знизує плечима. Опускаю погляд, в надії побачити ще одну спокусливу картинку, але тепер розумію чому вона так хитро посміхається. Під джинсами на ній надіті ще одні штани, і тепер вже і я посміхаюсь. Спокусниця з неї так собі. Як фахівець, мене тішить, що вона піклується про своє здоров'я і не форсує голою сракою на морозі, а от як чоловік, розумію, що доведеться трохи повозитись. Перекидаю її через плече і швидко рушаю у бік своєї спальні.