Читати книгу - "Стань моїм першим, Адалін Черно"

Кіра. Через тиждень

Ресторан, у якому працює Нінка, зустрічає мене тихою музикою, офіціантами, що снують між столиками, та приємним інтер’єром. Я бувала тут кілька разів із Міланою та Лізою. На зустрічі з ними наполягла мама, коли я прилетіла. Звідкись вона дізналася, що за той час, що я була за кордоном, ми з ними навіть не спілкувалися, а вони ж доньки її подруг.

Зустріч, на жаль, не врятували навіть коктейлі. Було нудно, нецікаво й страшенно дратівливо. Ми з ними дружили ще в школі, але так і не стали найкращими подружками. Мені значно цікавіше було з простими дівчатами, звичайними. З Нінкою та Вірою я познайомилася, коли жила в бабусі. Потоваришували ми хоч і не відразу, але з ними мені було комфортніше.

Мама цієї дружби не поділяла й не розуміла, намагалася звести мене з Міланою та Лізою. Не вдалося. У п’ятнадцять тато відправив мене вчитися до Лондонської школи-пансіонату, а потім я вступила до університету. З Міланою та Лізою ми відразу ж припинили спілкування, а от Вєрка й Нінка постійно дзвонили.

— Привіт, — мене помічає Ніна. — Прийшла все-таки?

— Зважилася. Куди йти скажеш?

Нінка показує на двері ліворуч і бажає мені успіху. Сюди я прийшла на співбесіду. З батьком через це, звісно, посварилися. Він категорично проти того, щоб я працювала офіціанткою, а мені хочеться спробувати. Я не можу просто сидіти вдома. На навчання в мене йде не так багато часу, а решту часу треба чимось зайняти.

Дінка розповіла мені про те, що в них звільнилася вакансія, і я одразу записалася на співбесіду. Щоправда, ранкова розмова з батьком мене не порадувала. Він категорично заборонив мені навіть думати про таку роботу. Попри заборону я однаково роблю по-своєму. Стукаю у двері й заходжу всередину.

— Доброго дня. Я на співбесіду.

— Проходьте.

Чоловік ледь відволікається від ноутбука. Маже по мені поглядом. Рука вказує на стілець поруч зі столом.

Я сідаю й чекаю. Він щось друкує, а мені доводиться мовчати.

— Тепер можемо поговорити. Я Олег Романович.

Він закриває кришку ноутбука.

— Досвід роботи у вас який?

Я завмираю. До співбесіди я не готувалася. Мені Нінка сказала, що її так прийняли, але вона прийшла, коли ресторан тільки-но відкрили і їх навчали. Може, зараз інші вимоги?

— У мене… взагалі-то… немає досвіду. Я просто… тут подруга моя Ніна працює.

Не знаю, як це має допомогти, але поки що це єдина інформація, яку я видаю менеджеру. Ну звідки я, чорт забирай, знаю, що говорити?! Я ж і справді не працювала жодного дня…

— Що немає досвіду — погано, — каже він. — У нас зараз немає часу на навчання.

— Я швидко схоплюю, — відказую. — На льоту. До того ж… уявлення маю про цю роботу. Нінка мені допоможе.

Я просто хочу спробувати. Можна було, звісно, почати з простіших закладів, але після відвідування останнього кафе я цю ідею одразу ж відкинула. Я тоді так отруїлася, що день із ліжка встати не могла. Батько паніку розвів, кричав, що більше ніколи й нікуди мене з моїми подругами не відпустить, а мати підтакувала. Ще один привід не любити Ніну та Віру. А вони ж і не винні! Це Кирило все з його водієм. Хай їм грець з їхнім «хорошим кафе». Але ні батькові, ні матері я, звісно ж, не сказала, де і, головне, з ким була.

— Нумо відверто, — каже Олег Романович. — Навіщо вам ця робота?

Я на кілька миттєвостей зависаю й в нерозумінні дивлюся на чоловіка. На вигляд йому не більш ніж сорок, спокійний, врівноважений та уважний.

— У вас сумка вартістю річного окладу офіціантки в моєму закладі. Адже вам не потрібні гроші.

Я, загалом, і не приховувала. Прийшла у своєму одязі та взутті, прикрасах. Сумку ось прихопила. Адже я на роботу прийшла влаштовуватися, сенсу когось обманювати не було.

— Хочу спробувати себе в цій сфері. До вас прийшла, тому що дізналася від подруги про вакансію.

— Я можу вам запропонувати випробувальний термін. Якщо впораєтеся — візьмемо вас на ставку.

— Я згодна.

Гроші мені не потрібні, а попрацювати хочеться. Я не можу більше сидіти вдома. З нашої останньої зустрічі з Кирилом усі мої думки крутяться тільки навколо нього. Мені сняться сни з його участю, я відчуваю його запах у випадкових перехожих, я згадую його руки в найневідповіднішу мить. Я обіцяла собі, що забуду. Зможу. Мушу.

Поки не виходить.

— Завтра приходь на восьму. Форму тобі видамо, і візьмешся до роботи. Саме завтра зміни Ніни. Сьогодні вона замінює іншу дівчину.

— Добре.

З його кабінету я виходжу задоволена та окрилена. Вірю, що працетерапія допоможе, тому що ні навчання, ні подруги, ні прогулянки, ні навіть алкоголь не справляються. Кожну вільну хвилину думаю про нього. Про те, що може прийти до батька. Малоймовірно, звісно, ​​адже за останні пів року він жодного разу не прийшов, натомість у нас часті гості його батьки. Його батько з моїм кілька разів на тиждень збираються, щоб попаритися в нашій лазні та пограти в більярд.

Кирила я жодного разу не бачила, інакше ні за що не підійшла б. Побоялася б, що впізнає.