Читати книгу - "Покохай мене, Юлія Бонд"

Півночі перевертатися в ліжку, обмірковуючи минулий день? Це про мене, так.

Чорт би забрав цих Потоцьких із їхніми сімейними скелетами у шафі. Я якогось дідька перейнялася словами, прийняла все занадто близько до серця.

Зрозумівши, що заснути не вийде, встаю зі зім'ятого простирадла і боса йду до кухні. Включаю електричний чайник, чекаю, коли закипить.

Чайну ложку кави з гіркою кидаю прямо у чашку. Не люблю таку. Це з розряду: попив, поїв і поплював, але варити в турці зараз мені не хочеться.

Поки чайник намагається, я сідаю на м'якому куточку.

Телефон в одній руці, айкос – у другій. Врубаю на плеєрі улюблену пісню. Як на зло, трапляється трек, де співається про друзів, які знаходяться у небезпечній френдзоні; як круто їм удвох, але некрасиві образи не пережити та їм просто не можна бути разом, інакше все було дарма.

Підспівую.

Ага, все це дарма. І не можна – також про нас.

Телефон коротко пілікає, на екрані світиться білий конверт. Відкриваю месенджер.

Усміхаюся. Йому також не спиться.

І чому я не вирубала на мобільному інтернет. Так би не знав, що я онлайн.

Д: "Не спиш?".

Я: ”Ні”.

Д: "Що робиш?"

Я: "Каву п'ю".

Д: "Я теж хочу кави".

Багато хочеш мало отримаєш. Швидко друкую відповідь: кава закінчилася.

Д: "Я зі своєю приїду".

Ага, приїдеш… колись у наступному житті.

Я: "Не треба".

Д: "Кажу ж, динамниця".

Замість тексту надсилаю йому смайлик у вигляді злого чортика та вимикаю інтернет. Пофіг. Мені на нього пофіг, так. Обломиться до мене приїжджати.

Чайник вирубується. А мені вже щось кави перехотілося.

На годиннику чотири години ранку. Люблю свою роботу, я прийду сюди у суботу і, звичайно, у неділю.

Коротше заснути все одно не вийде. А на роботі я точно знайду, чим зайнятися.

Контрастний душ бадьорить. Швидко одягаюсь у джинси та чорну майку. Волосся збираю у високий хвіст на потилиці. Викликавши таксі, вставляю навушники у вуха. Слухаю свою улюблену співачку. Обожнюю її голос, а особливо тексти. Кажуть, вона пише їх сама. Якщо це так, то ми з нею дуже схожі. Обидві не дуже щасливі, але талановиті.

Таксі приїжджає раніше, ніж я встигаю вийти із під'їзду.

– Вітаю, на Хіміків відвезіть.

Таксист киває, тре вже сонні очі. Все зрозуміло, він після нічної зміни мріє якнайшвидше дістатися додому, а я ось біжу з дому, не спавши всю ніч. Дивна я, так. Напевно, тому мужики від мене сахаються. Їм треба, щоб все було просто і зрозуміло, а не такі складні з купою тарганів у голові, як я.

Зустріти світанок на задньому сидінні таксі могло бути романтичним, якби було з ким. Мовчазний дядько за кермом – така собі компанія. Але падати духом я не збираюся.

Телефон у руці. Камера увімкнена. Наводжу фокус і тисну на кнопку, знімаю світанок. Гарно.

Публікую пост зі свіжою фоткою в "Інсті", підписую: "Добрий ранок – це не час доби, це стан душі". Задоволена собою, ховаю мобільний у сумку. З гаманця дістаю купюри, передаю їх стомленому таксисту.

Люблю приходити на роботу раніше за всіх. Вдихнути запах фотостудії, заплющити очі, і хвилину відчувати себе щасливою – так, мабуть, варто було рік тому ризикнути, поставити на кін все, зайняти купу бабла і відкрити свою улюблену справу.

Врубавши в приміщенні світло, вмикаю техніку. Принтери шумлять, процесори на компах гудуть. Все так звично і по-рідному.

Але з роботою не виходить. Зате я швидко знаходжу собі заняття, озброївшись відром води та шваброю. Сто квадратів прибираю до блиску. Потім витираю на всіх меблях пил. Переходжу до вітрини й кожну фоторамку – м'якою ганчіркою, щоб теж не порошинки. До восьмої ранку в мене все блищить.

Зробивши каву, влаштовуюсь за ноутом. Обробляю фото на документи, які вчора прийняли на сьогодні. На фоні грає музика. Я майже щаслива.

– Анастасіє Олександрівно? – дивується Ліда, переступивши поріг студії.

– Ага, вона сама. Вітаннячко.

– Добрий ранок, а чого так рано? Чи трапилося щось?

– Та ні, все нормально, – усміхаюся за звичкою, відволікаюся ненадовго від фотошопу, щоб подивитися на Ліду: – А ти чого така гарна? Навіть волосся накрутила.

– А в мене день народження!

– Серйозно? І ти не сказала наперед? – Ліда сором'язливо знизує плечима.

А я вже зриваюся з місця і поспішаю обійняти іменинницю.

– Вибач, що без подарунка. Я в обід піцу принесу, відзначимо.

***

В обід, як і обіцяла Ліді, замовляю піцу. Вирішую поїхати за нею сама, також заскочу в торговий центр і куплю подарунок.

Піднявшись на ескалаторі, ступаю на другий поверх "Рівки" і тупаю до улюбленого бутіка з жіночим одягом. Довго вибираю. Зупиняюся на білому топу та літній сорочці із білої джинсової тканини. Заодно і собі вибираю кілька топів. Оплативши все на касі, йду до піцерії.

У піцерії називаю чарівні циферки – номер свого мобільного. Поки прикладаю мобільний до термінала, мене з ніг ледь не збиває один пухляк – темноволосий хлопчик з кучерями, років двох.

– Сашко, синку. Стій! Ти куди?

Чоловічий голос пробирає до тремтіння. Я не встигаю збагнути.

Обхопивши мою ногу, хлопчик ховається від свого батька за мною.

– Ось ти де. Ну пустун, – схилившись, батько бере Сашка за руку. Випрямляється: – Ви пробачте нам, мабуть…

Як дурепа дивлюся на нього і посміхаюся. Головою хитаю. Ні, нічого не вибачаю, форс-мажорний ти мій.

Опустивши винуватий погляд, Сашко каже кучерявому пухлішу, щоб він йшов до мами. Проводжаю поглядом дитину. Цікава картина: мама, тато та двоє діток прийшли до піцерії.

А я… Я ж просто Настя-фотограф, зі мною так можна, так. Кохання та золоті гори ніхто не обіцяв.

Почухавши потилицю, Сашко стріляє в мене очима. Думає, щоб вигадати такого правдоподібного, щоб і цього разу прокотило. А я поплескаю його по плечу.

– Та все нормально, Сашко. Іди до родини, бо незручно якось.