Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

Вістінґ жестом запропонував сісти до столу. Не було сенсу їхати в поліційну управу, щоб вислухати розповідь Акселя Скавгауґа. Вістінґ поклав на стіл мобільний телефон, увімкнув його в режим диктофона й попросив Скавгауґа повторити сказане.

— Він мені подзвонив, — розповідав Аксель Скавгауг. — Запитав, чи міг би я приїхати до нього на дачу, у Ставерн. Сказав, що має для мене роботу. Я подумав, що то якийсь дріб’язок, яким йому ліньки було займатись, а їхати туди ж далеченько, та він пообіцяв добре заплатити.

Вістінґ виклав перед собою блокнот, але нічого не записував, лише уважно слухав.

— Я віддавна його знав, — додав Скавгауґ. — Ми з його сином — друзі з дитячих років. Малим часто бував у них на дачі і вдома в Колботнені.

— Отож ви поїхали до нього на дачу? — запитав Вістінґ, щоб скерувати розмову у потрібне йому русло.

Скавгауґ кивнув.

— Він зле почувався. Щойно виписався з лікарні. Інфаркт… Мабуть, почав думати про те…

— Про що?

— Про те, що йому б не хотілось, щоб сторонні нишпорили в особистих речах після його смерті. Тому й попросив мене це зробити.

Нарешті до Вістінґа почало доходити, про що торочив Аксель Скавгауґ.

— Він хотів, щоб я спалив усе дотла, щойно почую про його смерть, — сказав Аксель, підводячись і прямуючи до комода. — Я маю документ…

Пошукав якусь мить у паперах і поклав аркуш перед Вістінґом.

— Написав на випадок, якби я мав проблеми.

Короткий текст був надрукований на друкарській машинці.

Я, Бернгард Клаусен, оголошую свою останню волю: мій літній будинок на Гуммербаккені, у Ставерні, має бути спалений після моєї смерті з метою знищення усіх паперів і документів. Виконавцем я призначив Акселя Скавгауга, який не повинен підлягати звинуваченню у навмисному підпалі.

Під підписом іще стояла примітка від руки: Код алярму 0105.

— Він дав мені ключ, — додав Скавгауґ. — Лежить у фургоні.

Вістінґ глянув на співмешканку. Видно було, що вона все знала.

— Хіба він не міг сам знищити свої папери? — запитав Мортенсен. — Спалити в грубці чи ще десь?

Скавгауґ енергійно похитав головою.

— Він писав книжку. Мемуари. Увесь стіл був завалений паперами. Йому потрібні були ті папери, доки міг писати, але у випадку своєї смерті не бажав, щоб хтось у них копирсався.

— І ви погодилися? Отак просто?

— Хатина застрахована. Лєна в будь-якому випадку отримала б страховку.

— Його внучка, — завважив Вістінґ.

— Донька Леннарта, — кивнув Скавгауґ. — Вона — єдина спадкоємиця. Він казав, що грошей від страховки вистачить з горою на те, щоб збудувати новий сучасний літній будиночок. А ще вона отримає дім і гроші в банку.

— Будинок, сподіваюся, палити не треба? — запитав Мортенсен.

— Та ні… Всі ті папери, які він ховав від чужого ока, були в літній хатині.

— Що тобі заплатили? — поцікавився Вістінґ.

— Сто тисяч завдатку. Гроші тримав уже напоготові. Якби я не погодився, він ладний був шукати когось іншого.

— У норвезьких кронах?

Запитання начеб спантеличило Скавгауґа, але він ствердно кивнув.

— Решта грошей лежала в умовленому місці, я мав їх забрати після всього.

— Розкажіть усе по порядку, — попросив Вістінґ.

— Що ви маєте на увазі?

— Від моменту, коли ви поїхали на дачу вночі проти вівторка. Якнайдетальніше…

Аксель Скавгауґ підійшов до співмешканки, узяв зі столу перед нею пачку цигарок, вийняв одну.

— В новинах у неділю сказали, що він помер, — Аксель прикурив і повів далі: — Я поїхав у Ставерн, відчинив двері, але код, який мені дав Клаусен, був нечинний.

Він тицьнув на записку від Бернгарда Клаусена.

— Далі було все як домовлено. Там уже стояла наготована каністра з бензином. Решту оплати я знайшов, де й було сказано. Я лише розлив бензин і підпалив сірник. Упевнився, що вогонь добре розгорівся, і побіг назад до фургона.

— Де лежали гроші за роботу?

Скавгауґ струсив попіл у горнятко.

— У конверті, приклеєному стрічкою під полицею в шафі. Він показав мені, ще коли я був там три роки тому.

Вістінґові потрібне було підтвердження.

— У потайній кімнаті?

— Га?

— Конверт з платнею був захований у колишній кімнаті Леннарта? Це ж там ви підпалили?

— Ні, за стіною, у сусідній кімнаті. Така була домовленість.

Вістінґ взяв зі столу телефон із записом зізнання. Він вірив, що пожежа сталася на замовлення Бернгарда Клаусена, але балачки про папери й мемуари були, звісно, вигадкою. Політик хотів позбутися грошей.

— Що тепер? — запитав Скавгауґ.

Вістінґ глянув на чоловіка перед собою, доволі наївного, щоб повірити, що писулька Бернгарда Клаусена звільнить його від кримінальної відповідальності. А Вістінґ не хотів бути тим, хто пояснить йому, що співучасть у шахрайстві зі страховкою і підпал — це злочин. За саме лише використання ресурсів поліції та пожежної служби можуть дати шість місяців тюрми. Однак це вже інша справа, затримувати палія зараз більше не було потреби.

— Ви маєте адвоката? — запитав Вістінґ.

Аксель Скавгауґ кивнув.

— Поговоріть з ним, — порадив Вістінґ.

Він вимкнув диктофон, поклав телефон у кишеню, але сидів далі.

— Я так розумію, що ви були разом з Леннартом, коли він загинув… Розбився на мотоциклі.

Скавгауґ глибоко затягнувся.

— То була жахлива аварія, — він загасив недопалок, навіть не видихнувши до кінця дим.

— Хто ще там був?

— Я, Леннарт і Томмі… Томмі Плейм.

— Що вас занесло серед ночі на інший кінець міста?

Аксель Скавгауґ глянув на Вістінґа так, наче не зрозумів запитання.

— Звідки ви приїхали й куди прямували?

— Та нізвідки й нікуди. Ми просто каталися!

— Не мали роботи, не ходили до школи?

— Я трохи працював у батька, коли він потребував допомоги.

— А решта?

— Не знаю, не пам’ятаю. Леннарт майже не мав ніяких занять після смерті матері. Хоч і вдома мешкав, та водночас жив сам для себе. Його ж батько мав відомче помешкання від Стуртинґу в Осло. Ми часто бували в нього вдома. Іноді вони мінялися. Леннарт позичав квартиру в Осло, коли Бернгард їздив додому. Хоч до Осло й недалеко, але його батько мав потребу в помешканні у місті.

— Контактуєте з Томмі?

— Не дуже. Невдовзі після аварії він виграв у лото майже шість мільйонів крон. Почав вкладати гроші в акції і дуже змінився.

Ініціативу ведення розмови перехопив Мортенсен.

— Хто ще був у вашій банді? — запитав він.

— Та не були ми ніякою бандою! — запротестував Скавгауґ, але таки назвав іще кілька імен.

— Леннарт мав дівчину, правда ж?

— Риту Салвесен, — підтвердив Аксель. — У них народилася дитина, вже після його смерті. Все це було