Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

Краба тримав саме Леннарт. Запис у книзі свідчив, що родина Скавгауґенів гостювала на дачі три дні.

— Туне, мабуть, сестра Акселя, — припустила Ліне, гортаючи далі.

— Вони мешкали на одній вулиці в Колботнені, — додав Вістінґ.

— Молодець! — вигукнула Амалія.

Новий пазл ліг на своє місце. Вістінґ знову присів біля внучки, трохи підсунув голову корови, щоб вона опинилася там, де треба.

Щодо пожежі в літньому будиночку велося офіційне поліційне розслідування. Перш ніж податися далі в своїх справах, Вістінґ зібрав усі матеріали й передав їх Крістіне Тііс. Вона погодилася, що доказів достатньо, аби висунути Акселеві Скавгауґу підозру за підпал. Зазвичай арешт у таких випадках проводили колеги з Осло й доставляли арештованого туди, але перший контакт поліції з імовірним злочинцем завжди дуже важливий. Перші слова Акселя Скавгауґа після ознайомлення з обвинуваченням можуть стати вирішальними для подальшого розслідування. Поліцейський патруль Осло мав зустріти Вістінґа й Мортенсена на Ламбертсетері, але під час самого затримання їм було слід триматися віддалік.

— Наступного літа він теж там був, — сказала Ліне.

Вона також сіла на підлогу й показала нові фото. Двоє хлопців лежали на лежанці, кожен зі своїми коміксами, між ними стояла миска чіпсів. Аксель дивився у фотокамеру. Під світлиною Ліса Клаусен написала щось про дощовий день.

— Це — потайна кімната, — завважив Вістінґ. — Коробки з грошима знайшли саме тут.

— Він знав про них? Тому підпалив? — запитала Ліне.

Вістінґ глянув на годинник.

— Не бачу сенсу, — промовив він.

Амалія приклала голову до тулуба корови. Вістінґ заплескав у долоні. До повної картини бракувало ще двох пазлів.

— Це — 1989 рік, — Ліне далі гортала гостьову книгу. — У 2003-му їм виповнилося 25 і 26 років. Вони могли брати участь у пограбуванні.

— Чому ж гроші пролежали в хатині стільки часу? — запитав Вістінґ. — Навіщо влаштовувати пожежу аж тепер? Яка йому вигода з цього?

Ліне намагалася показати Амалії, куди поставити овечку, але мала рішуче відвела мамину руку.

— Ви оглянули решту будинку, доки перебували там? — поцікавилася Ліне.

— Не надто ретельно. Головним завданням було винести гроші. До пожежі ми більше нічого не встигли.

— А могло там залишитися ще щось важливе?

— Що ти маєш на увазі?

— Щось таке, чого ніяк не повинен був знайти хтось сторонній, щось, що, на думку Акселя Скавгауґа, мало зникнути у вогні.

Вістінґ задумався, дивлячись, як Амалія крутить і перевертає останні пазли, допасовуючи їх до картинки.

— Та ніби ніщо на таке не вказувало, — зрештою озвався він. — У кожному разі, досі.

Від підлоги долинув виляск — то Амалія ляснула пазлом.

— Журналіст ще давався чути? — запитала Ліне.

— Телефонував сьогодні пополудні. Маю враження, наче він винюхує щось більше, ніж просто причину пожежі. Хтось йому повідомив, що поліція виносила з хатини якісь речі.

— І що ти йому сказав?

— Підтвердив, що ми допомагали прибирати й розбирати речі після смерті власника. Нічого більше.

Амалія знайшла правильне місце для останнього пазла. Вістінґ знову заплескав у долоні.

— Ти станеш детективом! — вигукнув він і полоскотав малу.

— Ой, не знаю, — зітхнула Ліне. — Коли я забирала її сьогодні в Софії, вона намагалася прихопити з собою іграшку Майї.

— Дворічна дитина нічого не знає про приватну власність і не розуміє, що треба запитати дозволу, перш ніж щось позичити, — заспокоїв її Вістінґ.

— За два тижні піде в дитячий садок. Може, там чогось навчиться.

Вістінґ допоміг онучці поскладати пазли в коробочку. Ліне зібралася додому.

— Я домовлюся з «ВҐ» про публікацію деяких матеріалів щодо зникнення Симона Мейєра, — промовила вона. — Він вартий згадки.

— Є про що писати?

— Та хоч спробую! У будь-якому випадку, я напишу гарну статтю. До того ж, матиму змогу перевірити алібі. Пограбування в аеропорту сталося того ж дня, коли зник Симон Мейєр. Репортаж змусить читачів замислитися, а де ж вони були того дня.

Вістінґ кивнув. Ліне взяла Амалію за ручку.

— Ти міг би посидіти з нею завтра зранку, доки мене не буде? — запитала вона.

— Не знаю, чого сподіватися від завтрашнього дня. Може виринути щось невідкладне, — відповів Вістінґ.

— Лише на пару годин. Софія завтра веде Майю на «трирічний» огляд у педіатра. А я вже маю домовленість з головним слідчим у «справі Єршьо». Та й хочу спробувати відшукати слід третього мотоцикліста, який теж ганяв тієї ночі, коли загинув Леннарт.

— Томмі Плейм, — кивнув Вістінґ. — Добре, Амалія побуде в мене.

22

Сірий фургон стояв на вулиці перед багатоповерхівкою. Вістінґ удруге поволі проїхав повз нього, скоса поглядаючи на вікна помешкання на третьому поверсі. На заскленому балконі курила жінка. За інформацією в реєстрі населення, Аксель Скавгауґ мав співмешканку й двох синів, дванадцяти й чотирнадцяти років.

Надворі сіялася мжичка. Патрульні стояли на найближчому перехресті. Вістінґ знайшов вільне місце й вийшов з авта, підняв руку для привітання. У відповідь вони блимнули йому фарами.

— Схоже, належить якійсь ремісничій майстерні, — завважив Мортенсен, киваючи на сірий фургон.

Вістінґ швидко зазирнув досередини, проходячи повз авто. Водійська кабіна була брудна й захаращена порожніми пляшками й папірцями.

Жінка на балконі щиглем викинула недопалок, навіть не дивлячись на них.

Вістінґ з Мортенсеном перейшли вулицю. На дзвінку при вхідних дверях знайшли потрібне ім’я. Кілька хвилин зачекали, ану ж, нагодиться хтось із мешканців і впустить їх у сходову кліть. Але ніхто так і не нагодився. Вістінґ стенув плечима й натиснув на дзвінок.

Минуло трохи часу, перш ніж у домофоні відповів чоловічий голос.

Вістінґ відрекомендувався.

— Мені потрібний Аксель Скавгауґ, — додав він.

Спрацював зумер замка. Вістінґ потягнув на себе двері. Було чути, як на верхньому поверсі відчиняються двері квартири. Аксель Скавгауґ чекав на них на порозі.

Вістінґ показав своє посвідчення.

— Ми з поліції, — сказав він і миттю побачив, як на обличчі господаря майнула тривога.

— Слухаю вас.

— Можна нам увійти?

У вітальні на канапі сиділа співмешканка Акселя. Дітей не було.

— Поліція, — пояснив жінці Скавгауґ.

Жінка схопила пульт від телевізора, стишила звук, очі панічно забігали, ніби вона боялася, чи не забула щось сховати, чого не повинні бачити сторонні.

Поліцейські стояли. Вістінґ показав ордер на затримання.

— Це стосується пожежі в літньому будиночку Бернгарда Клаусена.

— А я при чому? — запитав Аксель Скавгауґ.

— Ми підозрюємо, що це ви підпалили будинок. Мусите поїхати з нами.

Скавгауґ читав ордер прокурора поліції, щоб, здавалося, виграти час.

— Це він мене попросив, — нарешті промовив Аксель.

Вістінґ зиркнув на Мортенсена.

— Не розумію?

— Бернгард… Це він попросив мене про це.

— А ви в курсі, що Бернгард Клаусен мертвий? — запитав Вістінґ.