Читати книгу - "Зуби дракона, Микола Олександрович Дашкієв"

Цей англієць не знав, хто його оперував. Взагалі кажучи, Лаптєва він бачив уперше і позирав на нього з нахабною цікавістю.

“Красивий! — з деякою заздрістю зауважив Андрій, — Самовпевнений і, мабуть, егоїстичний”.

— Як ви себе почуваєте, містер Бертон?

— Нівроку, — недбало відповів англієць і одразу ж повернувся до Майї: — Ну, моя люба рятівнице, я з нетерпінням чекаю тої хвилини, коли зможу глянути на вас обома очима. Зніміть геть к бісу оці бридкі бинти!

Мабуть, це був звичайний тон розмов Бертона з дочкою Сатіапала, але зараз він прозвучав так нетактовно, що Майя поморщилась і холодно запитала:

— Ви так певні в успіху операції?

— Не маю жодного сумніву в цьому! — Бертон витяг з кишені пачку сигарет і, не припускаючи думки про негативну відповідь, запитав, чиркаючи сірника. — Дозволите палити?

Майя промовчала, а Лаптєв з несподіваною різкістю сказав:

— Ні. В лабораторії не палять.

— Пробачте! — Бертон позирнув на нього з глузливою вищістю і шпурнув сигарету в куток. — Ви, певне, управитель маєтку?

— Це той, хто робив вам операцію! — суворо сказала Майя.

— Перепрошую! — Бертон враз утратив зухвалість і навіть з відтінком запобігливості запитав: — Пане лікарю, як ви гадаєте, чи не час перевірити наслідки операції?

— Ми покликали вас саме для цього. Сідайте, прошу.

Бертон сів на стілець спиною до вікна, запнутого сірою завісою. Майя впевненими обережними рухами зняла бинти і відійшла вбік. Лаптєв обережно зняв з ока хворого тампон і наказав:

— Одкрийте очі!

Бічним зором він побачив, як напружилася і потяглася сюди Майя. Хворий повільно розплющував повіки, і на його обличчі проступав вираз дитячого здивування і щастя:

— Сто чортів, бачу!.. Бачу, пане лікарю! — він закліпав повіками, закриваючи то одне око, то друге. — Бачу!

— Досить! — Лаптєв узяв з рук Майї новий тампон і бинт і наклав на око хворого пов’язку. — Можете йти. Слід сподіватись, що операція пройшла вдало.

Він згадав при цьому, як важко було йому, нефахівцеві з очної хірургії, зшивати незліченні нерви, кровоносні судини, м’язи. Назвати операцію цілком вдалою, звичайно, не можна. Чи то м’язи пришито не так, як слід, чи ще хворий не оволодів ними достатньою мірою, але око було косим, незвичайним, схожим на протез. Це враження посилювалося ще й його чорним кольором, який не пасував до випещених класичних рис білявого англосакса.

Того разу Сатіапал не прийшов на допомогу, навіть коли Андрій Лаптєв по-справжньому заплутався і, кусаючи губи, кілька хвилин стояв у роздумі над хворим. Може, це й було правильно: майстерності хірурга не вивчишся, відчуваючи над собою чуже око. Як невправний плавець, потрапивши в скруту, напружує свої сили до краю і переборює страх перед водою, так і лікар має зробити не одну операцію самотужки, несучи повну відповідальність за життя і здоров’я хворого.

— Ну, от і все, Майю, — просто сказав Лаптєв. — Що накажете робити далі?

Дівчина посміхнулась у відповідь:

— Наказувати повинні ви. Я — тільки студент.

— Справді? Я досі навіть не знаю, де ви вчитесь.

— Отут, — Майя обвела круг себе рукою. — Я жодного дня не вчилась у звичайній школі і дуже шкодую про це. Моїми єдиними вчителями були батько та мати. На їхнє щастя, я — старанна учениця, та й вони доклали всіх зусиль, щоб я набула найгрунтовніших знань. Але, пане Лаптєв, я таки шкодую, що не потрапила до звичайного коледжу. Я занадто рано стала старою, так?

Вона ніби міркувала вголос, може намагаючись знайти відповідь на питання, яке її турбувало.

— Певне, так! — погодився Лаптєв. — Мені було б дуже важко без друзів… і навіть без недругів… Справді, справді! — додав він, перехопивши здивований погляд дівчини. — Бездіяльна зброя іржавіє, м’язи нероби втрачають силу, а людина, яка виросла, мов квітка в теплій оранжереї, буває кволою і нежиттєздатною.

Він помітив, як Майя уважним поглядом обвела його широкі плечі і всю, може й незграбну, але повну сили постать. Йому був приємний цей погляд.

— Я сприймаю ваш комплімент, пане Лаптєв. Говорячи про кволих та нежиттєздатних, ви, мабуть, мали на увазі мене… Скажіть, а коли оранжерейну рослину пересадити на звичайний грунт, щоб її пекло сонцем, хльоскало дощами та вітром — чи дасть вона запашні життєздатні плоди?

— Дасть. Якщо, звичайно, не згине від різкої зміни умов.

Дівчина замислилась і тільки після довгої мовчанки сказала:

— На мене чекала саме така доля. Але перешкодила війна.

Розмова на цьому урвалась. Андрій Лаптєв не хотів розпитувати, а дівчина, мабуть, вважала, що й так розповіла надто багато.

Решту дня вони удвох працювали в лабораторії, провадячи експерименти на тваринах.

Після обідньої перерви Майя сказала Андрієві:

— Тато радить мені допомогти вам у вивченні якоїсь із мов Індії. Ви не заперечуєте?

— Чому ж? Навпаки, я буду вам тільки вдячний. Може, це стане мені в пригоді.

Він, справді, збирався засісти за вивчення “хінді”, і пропозиція Майї була саме вчасною. Однак Андрій насамперед подумав про те, що він тепер ще довше буватиме разом з дівчиною і ближче пізнає її.

— Ми можемо розпочати сьогодні ж увечері, — сказала Майя. — Коли хочете — зустрінемось в бібліотеці, або… заходьте до мене.

— Гаразд, — відповів Лаптєв.

Звісно, він пішов не до бібліотеки, йому хотілося побачити, як живе дочка вченого раджі.

Андрій не знав, — вірніше, забув, — що тут, незважаючи на певну демократичність поводження, все ще додержуються тих суворо визначених норм поведінки, що звуться “гарним тоном” і відокремлюють вищий клас від нижчого.

Годилося б доповісти лакеєві про прибуття і чекати у вітальні, аж доки господар чи господиня зволить вийти до гостя. Але в маєтку було так мало служників і гості з’являлися так рідко, що Лаптєв