Читати книгу - "Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні"

Здавалося б, багато чого з того, що може побажати собі молодий чоловік, сповнений сил, у 26-річному віці, він уже мав. І все ж під суцільною чорною пов'язкою на обличчі Праха ховалася зажура. Вже кілька місяців до нього приходило одне й те ж видіння: сивочолий чоловік, що стежив за ним звідусюди, й обличчя якого важко було розгледіти. Він виймав з кишень свого піджака та штанів якісь сірі згустки і розкидався ними, як м'ячами, на всі боки. Від того згустки били крилами, стаючи птахами, так само невловимими у своїх подобах. Прахові ніяк не вдавалося розпізнати ані чоловіка, ані його птахів. І через те не міг і намалювати до ладу свого видіння.

Та найгірше з усього було те, що видиво приходило і приходило до нього ось уже кілька днів поспіль, немов влітало широкими і шелесткими крилами в його підсвідомість. І терзало, мучило його.

Десь із глибин будівлі долинув ледь чутний стукіт. Прах скинув маску, спустився гвинтовими потайними сходами на поверх нижче, відсунув дерев'яну панель і опинився у великій залі. Підійшовши до овального столу, що стояв біля вітражного вікна, він сягнув рукою під спід інкрустованої стільниці й натиснув на кнопку. У протилежному кінці зали важко відчинилися оббиті бронзою високі двері, полохаючи довгі тіні від низького колючого сонця. І на порозі постали два одоробала.

Одне своєю круглолицістю та білозорістю скидалося на простакуватого волиняка. Лишень закручені шпичаки брів видавали спостережливому його вроджене лукавство і затаєну жорстокість. По-вуличному одоробала звали Цурупалком. Він смикнув за металевого тонкого троса, на якому тягнув за собою свого дебелого напарника, і поволі рушив до Леопольда Праха. Підходячи ближче, парубійко спроквола крутнув кущуватою бровою, вловлюючи настрій хазяїна. Враз щось скигнуло, і він злегка ляпнув по заплічному мішку в себе на спині. Там сидів його улюблений пес Ґнорн, який був навчений у нюху вати не лише зброю, наркотики та фальшиві гроші, а й небезпеку.

Друге одоробало, що його волочив на повідці Цурупалок, було невідомо ким і мало прізвисько Той. Воно випадково прибилося до Праха. Якось, розвеселений концертом поп-музики в Любартівському замку, Леопольд забув свої страхи. Він навіть, як міг, загундосив у носа модну мелодійку разом із гомінким, переповненим щастям, натовпом. Зненацька пролунав постріл. Хтось позад нього болісно прохрипів. Він хутко обернувся, і в його обійми впав опецькуватий здоров'як в офіцерській потертій сорочці кольору хакі. На зашийку в того качка випинався опуклиною горб дикого м'яса, зарослий сірою короткою щетиною. З нього текла струменем кров. Куля, що призначалася Прахові, вочевидячки, дісталася здорованеві. Тому Леопольд діяв блискавично — підхопив чоловіка на руки, поніс до авта, розштовхуючи гамірну юрбу, і відвіз до знайомого хірурга. Одоробала вдалося врятувати. Коли здоровило очуняв, Прах записав на аркуші паперу питання: «Хто ти?»

Прочитавши запитання по складах уголос, мугиряка задумався, блимнув розширеними, як у сови, зіницями і прохрипів, безтямно осміхаючись:

— Я Той… іграшка… і люблю біль. Можеш погратися зі мною у поганого хлопця. Навчу по-справжньому вбивати.

Нічого більше з Тоя витягти не вдалось. Але Леопольд відчував перед ним якусь незбагненну провину, наче він був призвідцею Тоєвого безуму. І залишив безглуздого здорованя, що любив і вмів убивати, при собі…

Одоробали застигли перед своїм господарем, ховаючи очі й не наважуючись заговорити. Хіба що Той раз чи два схропнув убік, прочищаючи забиту горлянку.

Мовчання розляглося напружене. Першим обізвався до них на миґах Леопольд. Він повільно обвів своїх шибайголів рукою і приклав пальця до вуха. Його мовою це означало: «Я вас уважно слухаю.»

Ні з сього ні з того Цурупалка раптом заціпило. Тільки губи німо, як стулки в мушлі, відкривалися і закривалися на круглім безживнім обличчі. Аж нестямний Той здивувався своєму напарникові, що одночасно був і його доглядачем. Він смикнув у себе на поясі за кінець металевої шворки, якою за наказом Праха припинався до Цурупалка, щоб, часом, не накоїв лиха. І його наглядач очуняв, безцеремонно відсунув Тоя вбік, приступив до столу й поклав перед босом шкіряну жовту торбинку з чимось важким усередині. Насуплений Той вищирився й відійшов на всю довжину троса, як норовистий звір.

Дуже повільно Прах розв'язав ремінець торбинки і витрусив її вміст. Спочатку з розсупоненого ґудза посипалося ніби щось блискуче та зірчасте. Та коли камінчики з торохкотінням розкотилися по інкрустованому перламутром столу, то виявилися звичайними сіро-чорними кремінцями.

Леопольд кинув на них крижаний погляд і вказівним пальцем поставив у повітрі знак питання.

— Китайця, у якого ваша подруга їх купила, на базарі вже нима… Його в ментовку загребли, — нашорошено заговорив бецман.

Прах не реагував на поставлену одоробалом у звідомленні крапку. Він хотів почути більше.

— І ми, як їх у вашої подруги в трилейбусі забирали, то вуни вначалі бруліками були, а потім стало ут таке… сіре… Навєрно, вуна встигла їх підмінить, — пробелькотів Цурупалок і віддано зазирнув у прикрите крилом чорного чуба бліде обличчя хазяїна.

— Не, не могла підмінить. Я її обмацав. На ній більш нічого не було. Тільки цей цмьочок, — ощирився Той, витягнув з кишені чорних штанів пипку для немовляти й продемонстрував Прахові.

Леопольд завис думкою на пейзажі, що згасав за вікном, і наполегливо «поспитавсь» через плече, зображаючи стисканнями кулака прості камінці, малюючи пальцями промені від діамантів і насамкінець відставляючи долоню вбік, ніби питаючи — де? Це означало: «Якщо ці фальшиві, то де справжні діаманти?»

— Пувтуріть ше раз, хазяїне? — перепитав, не уторопавши, Цурупалок і плямкнув повіками, неначе ротом.

Прах повторив жест повільніше. Цурупалок знову не втямив. У залі зависло ще понуріше мовчання. Лише Ґнорн шкрьобав кігтями