Читати книгу - "Останній діамант міледі"

— А це що за екзотика? — запитав Атонесов у керівника студії.

— Це наша сирітка, — пояснив той, обіймаючи Семена за плечі, — спілкуватися зі столичними літераторами було для нього особливою честю. — Цього року закінчила школу, талановита дівчинка. До речі, завтра виїжджає на навчання — вступила в університет на філологічний факультет. Якщо захочете залишитися тут днів на п’ять (у нас чудова рибалка!), можете ночувати в її хаті — вона лишається вільною. Торік в Оксаночки померли батьки, а тепер і вона їде від нас…

Залишитися на риболовлю вони не схотіли. І наступного ранку, завантаживши «газик» продуктами та рукописами студійців (з яких вони збиралися зробити вогнище, як тільки виїдуть за межі села), четвірка вирушила в дорогу. За кермом сидів їхній незмінний «Санчо Панса» на прізвисько Сірий, парткомівський водій, який звик мовчати й нічому не дивуватися. Усі четверо ще не відійшли від випитого, крім того, вони продовжували прикладатися до пляшок, які їм дали в дорогу турботливі студійці. Машина їхала лісом. На одному з поворотів вони побачили мальовничу картину: на залитій сонцем галявині сиділа юна мавка — та сама дівчинка Оксана. Мабуть, вона прямувала до залізничної станції й сіла перепочити, адже йти доводилося кілометрів з десять-п’ятнадцять…

Дівчина переплітала косу. Її загострене обличчя ніби світилося зсередини, худенькі руки та ніжки скидалися на порцелянові. Для повної завершеності картини не вистачало хіба що маленької кізоньки поруч та пташки на її плечі.

— Зупини!

Вони вигукнули це майже водночас і так само водночас перекинулися каламутними від самогону поглядами…

Ні, ні, потім думав Дартов, нічого подібного, що трапилося пізніше, він не хотів! Хіба ж не було зрозуміло одразу, що четверо поважних гостей просто зупинились, аби погомоніти із красивою дівчиною та запропонувати підвезти до станції?..

Суто джентьментська пропозиція! Звідки ж з’явився той ХТОСЬ, якого він, Дартов, потім уявляв на своєму місці?! І цей ХТОСЬ зовсім не був джентльменом. Та й навіщо ним бути, якщо мізки ось уже кілька днів затьмарені алкоголем, а достойного об’єкта, щоб зняти напруження, так і не зустрілось… Крім цієї, яка увесь час мовчала і не наблизилась ані на крок.

Дурепа-селючка! Не знає свого щастя! А воно ось — чотири супермени, які здатні осипати з ніг до голови чим завгодно — квітами, грошима, щасливими квитками у подальше життя!

…Вона пручалася так, що обидві її руки виявились вивихнутими в зап’ястях. Тільки тоді нарешті затихла. А потім знепритомніла. Сірий незворушно сидів за кермом, навіть не повертаючи голови. Коли вони, розпашілі, задоволені, збуджені пригодою, вже йшли до машини, Дартов повернувся до дівчини й прислухався — вона уривчасто дихала. Він швидко тицьнув у її затиснуту долоню пачку зім’ятих карбованців й побіг наздоганяти друзів. Цей порух привів її до тями. Вона підвела голову й подивилася услід чоловікам.

— Я вас усіх запам’ятала! Вам це так не минеться! — почули вони її слабкий голос. — Ненавиджу!

Вони зупинилися. Мить постояли, не оглядаючись, їхні погляди майже одночасно зупинилися на довгому гладенькому поваленому стовбурі молодої берези, який перетинав стежку. Першим за нього взявся Дартов. Зрозумівши його думку, приєдналася решта. Намагаючися не дивитися в обличчя дівчини, вони поклали стовбур на її тонку шию. Лишалося тільки натиснути.

— Разом! — скомандував Дартов…

Потім вони знову їхали в машині й до безтями жлуктили самогон.

На галявині, вже вкритій сутінками, не лишилося навіть горбочка. Гладенький стовбур вони передбачливо вкинули в ріку. І він поплив, перевертаючись у хвилях, змиваючи з себе всі сліди…

* * *

— Так ось для чого ви мене сюди запросили, — знову повторив Дартов, вдивляючись в очі старого приятеля.

— А ти як гадав? Тебе ж зараз ніде не впіймаєш — така цяця!

— Що ж, — Дартов знову наповнив чарки коньяком, — давай поговоримо серйозно. Я і не думав вас забувати, не хвилюйся. Всі мої папери — в тому числі й закордонні банківські рахунки — оформлені «на пред’явника». Питання у тому, на скільки частин їх ділити — на чотири чи, можливо, на дві?.. Залежить від тебе, Вадиме.

Він бачив, як у Портянка заблищали очі.

— Не думаю, що Ярик та Семен погодяться з таким розкладом справ, — промимрив він. — Хіба що… А скільки там грошей?

Дартов повільно випив свою чарку й неквапно зажував скибкою лимону.

— Ну, якщо ділити на двох, по півмільйона зелених набереться… Та, звичайно ж — ще стільки ж за старання того, хто дасть нам змогу розділити суму саме на двох… — Він запалив і випустив цівку диму в обличчя Портянка, яке раптом зблідло й набуло скляного виразу.

— Ти хочеш сказати, що…

— Я нічого не сказав! — відрізав Дартов. — Хіба я щось сказав?

Портянко потер лоба, вмить перехилив свою чарку і налив нову.

— Тобі краще дружити зі мною, Вадиме, — от і все, що я хотів сказати. А там, як казав Остап Бендер, купиш собі білий капелюх — і в Ріо-де-Жанейро…

— Мені треба поміркувати…

— Ну-ну, — посміхнувся Дартов. — Міркуй, але не затягуй. Папери у мене завжди із собою, подорож така приємна, але закоротка. А ріка така бурхлива… Дивись, на небі ані зірочки — мабуть, завтра буде дощ. Як там у Гоголя — «редкая птица долетит до середины Днепра…» А ще, пам’ятаєш, було таке кіно — «І дощ змиває всі сліди»? Не пам’ятаєш? Е-е, зовсім ти став старий, друже-брате… І — не пий багато, — додав він, встаючи з-за столика і вдавано позіхаючи. — Піду спати. Це ви, молоді та вільні, а на мене чекає жінка…

Він помахав приятелю ручкою і вийшов з бару. «Я знаю, любчику, що годинник у твоїй порожній голівці вже запущено, — подумав він, кидаючи останній погляд на зосереджене обличчя Портянка. — Той інцидент із активісткою нашого літоб’єднання — не єдиний, що нас пов’язує. Є ще інші… Ти так само боїшся кожного з нас, як і я… А білий капелюх тобі буде, обіцяю. Разом із білими капцями…»

Дартов подумки засміявся і попрямував до своєї каюти.

А на палубі тривала дискотека. Ярик із Владою танцювали вже четвертий танок…

* * *

…Ярик із Владою танцювали вже четвертий танок. Поволі до них приєдналися декілька пар. А ще за годину, розігріті напоями, принесеними на палубу із собою, члени делегації вже стрибали, завзято витанцьовуючи невмирущу «Лєтку-єнку».

— Пішли звідси, — запропонував Ярик і повів Владу в той самий бар, де годину тому розмовляли приятелі.

Портянка там вже