Читати книгу - "Останній діамант міледі"

— Привіт, зраднику! — вигукнули приятелі майже разом та з цікавістю подивилися на Владу. Погляд Дартова затримався на ній довше. Приятелі посідали за свій столик і, не ховаючись, виставили кілька пляшок. «Берегиня» зашарілася, поправляючи свою зачіску.

За кожним столиком точилися жваві розмови, майже усі члени делегації були знайомі один з одним, усі голосно ділилися враженнями від своїх номерів, кухні та зустрічей із знайомими. Протягом півгодини Влада та Ярик були змушені вислуховувати байки новеліста Курті, який жував і говорив водночас.

— Колись, усередині сімдесятих, викликають мене до КДБ, — розповідав він, багатозначно оглядаючи співрозмовників. — А я ж знаю, що вони вже зібрали на мене безліч компромату, та й думаю — ви хитрі, а я ще хитріший! Так от, питають мене: «Ви знаєте поета такого-то?» А я собі думаю: «Вони ж очікують, що я відпиратимусь!» і кажу їм прямо: «Знаю!» «А ви читали його рукопис такий-то?» — питають далі і гадають, що я заперечуватиму. «Читав!» — знезброюю їх я. «А давали його читати тим-то і тим-то?» — називають вони прізвища моїх знайомих і, дурні, гадають, що я не знаю, що вони знають, що давав. «Аякже!» — кажу. Була ще купа запитань — суцільна провокація. Та мене не обдуриш! Нащо заперечувати те, що їм відомо?! Так вони й лишилися ні з чим…

— Еге ж, — меланхолійно вставив Араменко, — а потім усі ті, кого ти назвав, загули до таборів… Теж мені — хитрун!

— Брехня! Брехня! — зарепетував Куртя.

З важкого погляду Ярика Влада зрозуміла, що зараз виникне сварка. Але до зали увійшов художник Скун, і вся увага присутніх переключилася на нього.

— Привіт вам, рослини, птахи та звірі! — голосом давньогрецького актора продекламував художник, ставши посеред зали. — Смакує вам тіло Христове?

Переляканий офіціант поквапився провести бешкетника до його столика, але Скун ще довго бродив залою, цілуючи ручки панянкам та виголошуючи свої сентенції. Саме зараз він був у запої і не споживав нічого, крім горілки.

— Пані та панове! — звернувся до присутніх один з організаторів свята. — Після вечері запрошуємо усіх на верхню палубу. Там розпочинається дискотека. Бар працює цілодобово. У кают-компанії для вас працює більярдна. Але прошу не засиджуватися, бережіть сили — завтра о сьомій годині ранку перша зупинка та літературні зустрічі!

— Потанцюєте зі мною, Мілено? — запитав Ярик Владу.

Вони піднялись на верхню палубу, де вже лунала музика. Поважна публіка нерішуче стояла по краях палуби, а посередині танцювали лише двоє захмелілих румунських перекладачів. Їхні рухи, сповнені непристойної двозначності, в мигтінні світломузики скидалися на рухи маріонеток.

* * *

Араменко запросив Владу до танцю. Дивлячись йому через плече, Влада бачила, що поруч із палубою, у барі, обвитому зеленню, сидять лише двоє відвідувачів.

— Це ваші приятелі? — запитала вона у Ярика, киваючи головою у бік бару.

— Так я і думав! — награно зітхнув Араменко. — Вас більше цікавить відомий письменник Дартов, ніж я… Але майте на увазі, він тут із своєю пасією…

— Мене взагалі давно ніхто не цікавить, — відповіла Влада.

— …і я в тому числі?

— Я ще не вирішила.

Краєм ока вона усе ж таки стежила за двома співрозмовниками. Вигляд у обох був занадто напружений і серйозний для людей, що зібралися відпочити та повеселитися…

— Чи не здається тобі, Іванку, що зараз зручний час, аби з’ясувати стосунки й розставити всі крапки над «і»? — говорив тим часом Вадим Портянко Дартову.

— Що ти маєш на увазі? — ліниво запитав той, поглядаючи на танцмайданчик, на якому Ярик занадто палко обіймав свою сусідку по столику, а та у своїй чорній блискучій сукні з глибоким декольте на спині скидалася на жінку початку XX сторіччя.

— Давай вип’ємо, — запропонував Портянко, розливаючи по чарках «Наполеон». Вони випили мовчки.

— Так от, — насмілився Портянко. — Минуло два роки твоєї шаленої, можна сказати світової, слави. І вона, гадаю, має для тебе непоганий матеріальний еквівалент. Ти став зіркою. А ми? Хіба тебе не вчили ділитися з друзями, хлопчику? А тим паче з такими, які можуть розповісти багато цікавого… Хоч зараз…

У цей момент до бару завалилася група журналістів у супроводі довгоногих дівчат-«маркітанток».

— Панове журналюги! — закричав до них вже добре захмелілий товстун. — Ось перед вами сидить відомий письменник Жан Дартов! Зараз ви почуєте про нього сенсаційну новину!

— Ти що — зовсім з глузду з’їхав? — прошипів до нього Дартов і привітно махнув журналістам рукою, мовляв, ви ж бачите — людина не в собі.

— Лячно? — захихотів Портянко. — Ось так-то, брате… А пам’ятаєш ту тьолку у 86-му, яку ми вчотирьох?.. Хто тоді зам’яв справу, га? Правильно — я, завдяки своєму дядечкові з органів. До речі, усі протоколи й досі зберігаються в Атонесова… Цікавий документик. Ти тоді, пригадую, почав першим… Пора розрахуватися із старими приятелями, чи не так?

— Так ось для чого ви мене сюди запросили…

* * *

…Він намагався про це забути. Змити з пам’яті, як пляму від кави з білого комірця. Зрештою, його фантазія дозволяла це зробити. Керуючись психологічною настановою (він спеціально перерив гору літератури такого ґатунку), Дартов багато разів повертався у той день і програвав його наново, так, поки на своєму місці почав уявляти зовсім іншу людину — хмільного незнайомця зі скляними очима, чужого, до якого він, Іванко, не має жодного стосунку. Потім, коли образ незнайомця до решти закарбувавсь у свідомості, він стер неприємний випадок багаторічної давності зі своєї біографії.

Тоді вони вчотирьох приїхали у невеличке мальовниче селище із дивною назвою — Зелений Кут. Вони виконували благородну місію: успішні столичні хлопці прийняли запрошення місцевої літературної студії відвідати це забуте Богом село й провести кілька літературних вечорів. На них чекали. Як це завжди відбувалося в найвіддаленіших районах, для них влаштували такий прийом, якому міг би позаздрити великий гурман.

Щоправда, перепілок, запечених у свинячому череві, тут не було, але смаженого, нашпигованого овочами та спеціями м’яса було вдосталь, самогон, настояний на різному зіллі, лився рікою. Голова колгоспу виголошував тости, а юні студійці дивилися на гостей очима, повними захоплення й зі священним трепетом слухали вірші Дартова, претензійні оповідання Портянка та Араменка. Семенко Атонесов узяв на себе місію критика-літературознавця й розповідав молоді про «підводні камені» творчості, не забуваючи уважно придивлятися до жіночої половини студійців. Вечори відбувались у місцевому клубі, обіди й вечері — на природі.

Приятелі одночасно звернули увагу на одну дівчину, що майже увесь час мовчала й червоніла, подивляючись