Читати книгу - "Зелена миля"

Старий Ту-Ту скинув їй шматочок ковбаси, і, ясна річ, миша не схотіла її й торкатися. Тільки раз нюхнула й відступила на крок назад.

— А хай мені трясця, сучому сину, — ображено промовив Старий Ту-Ту.

Я простягнув руку.

— Дай мені.

— Що? Той самий семміч?

— Той самий. Я заплачу.

Ту-Ту дав його мені. Я підняв верхню скибку хліба, відірвав лусточку ковбаси й кинув її перед столом чергового. Миша підійшла одразу. Взяла в лапи й стала їсти. Ковбаса щезла швидше, ніж ви б устигли промовити «Джек Робінсон».

— А хай мені чорт! — закричав Ту-Ту. — Йоханий бабай! Дай сюди!

Він вихопив у мене з рук сендвіч, відірвав тепер уже більший шматок ковбаси (не дрібку, а пелюстку) і кинув на підлогу так близько до миші, що в Пароплава Віллі ледь не з’явився ковбасний капелюх. Миша знову відступила, понюхала (жодній миші, принаймні в нашому штаті, у часи Великої депресії не вдавалося зірвати такий джекпот), а тоді подивилася на нас знизу вгору.

— Їж давай! — заохотив Ту-Ту, ображений понад усяку міру. — Ти чого-о-о?

Дін узяв сендвіч і теж кинув шматочок ковбаси. На той час це вже нагадувало якесь дивне причастя. Миша підняла його вмент і втоптала. А тоді розвернулася й пострибала назад коридором до гамівної кімнати, зупинившись дорогою, щоб зазирнути в пару порожніх камер і заскочити на коротку розвідувальну екскурсію до третьої. Мені знову подумалося, що миша когось шукає, і цього разу я вже повільніше відсовував убік цю думку.

— Я про це нікому не розповім, — сказав Гаррі — напівжартома, напівсерйозно, як мені здалося. — По-перше, нікому не буде діла. А по-друге, однаково мені не повірять.

— Хлопці, вона тіки у вас їла, — пожалівся Ту-Ту. Він зневірено похитав головою, потім із зусиллям нахилився, підібрав те, чим погордувала миша, і вкинув у свою беззубу пащу. Та одразу ж почав перемелювати щелепами. — Чого то вона так?

— А ще цікавіше, — сказав Гаррі, — звідки вона знала, що в Персі вихідний?

— Вона не знала, — відповів я. — Це просто випадковий збіг, що миша прийшла знов сьогодні.

Та тільки повірити в це ставало дедалі важче. Минали дні, а миша показувалася лише тоді, коли Персі був вихідний, на іншій зміні чи в іншій частині в’язниці. Ми: Гаррі, Дін, Брутал і я — вирішили, що вона мусила розпізнавати голос Персі чи його запах. І старалися не обговорювати занадто активно саму мишку — мишачка. Бо наче без жодного слова домовилися між собою, що це може зіпсувати нам те дивне щось — особливе і прекрасне в силу своєї чудернацькості та делікатності. Зрештою, Віллі нас обрав, хоча яким чином, я не розумію ще й досі. Може, найточніше це зумів передати Гаррі, коли сказав, що іншим людям казати не слід, нічого доброго з цього не вийде — не тому, що не повірять, а тому, що їм буде байдуже.

4

Потім настав час страти Арлена Біттербака, не вождя в дійсності, а першого старійшини племені в резервації Вашіта і члена Ради черокі. Він убив чоловіка по-п’яному — і п’яними були обидва. Вождь проломив тому чоловікові череп бетонним блоком. Предметом суперечки була пара черевиків. Тож сімнадцятого липня того дощового літа моя рада старійшин збиралася позбавити його життя.

Для більшості ув’язнених у «Холодній горі» години відвідувань були негнучкими, як сталеві балки. Але на наших хлопців у блоці Е це не поширювалося. Тому шістнадцятого числа Біттербакові дозволили піти в довгу кімнату, що прилягала до їдальні, — Аркаду. Прямо посередині вона була розділена сіткою, в яку були вплетені пасма колючого дроту. Там Вождя мали відвідати друга дружина й ті діти, які ще бажали мати з ним справу. Настав час прощатися.

Його відвели туди Білл Додж і двоє інших «літунів». У решти наглядачів була робота — одна година, в яку нам треба було втиснути принаймні дві репетиції. Або три, якщо вдасться.

Персі не дуже й протестував, коли на страті Біттербака його заслали в щитову до Джека Ван Хея; надто зелений він був, щоб розрізняти, добре йому місце виділили чи погане. Він тільки знав, що зможе дивитися у прямокутне віконце, затягнуте сіткою. Може, йому й не подобалося, що це вигляд на стілець ззаду, а не спереду, та все одно він мав бути досить близько до нього, щоб побачити, як летять іскри.

Біля того віконця ззовні на стіні висів чорний телефон, без жодної ручки чи набірного диска. Той телефон міг лише приймати дзвінки, та й то тільки з одного місця: кабінету губернатора. За всі ці роки я передивився багацько фільмів про тюрми, в яких офіційний телефон дзеленчить за мить до того, як якомусь невинному бідоласі мають врубати струм, але наш телефон не дзвонив за час моєї роботи в блоці Е, жодного разу. У кіно порятунок дешевий. Як і невинуватість. Ти платиш четвертак, на четвертак і отримуєш. Реальне життя коштує значно дорожче, і відповіді в ньому здебільшого зовсім інші.

Для поїздки до катафалка ми тримали в тунелі кравецький манекен. Для всього іншого був Старий Ту-Ту. За ті роки Ту якось непомітно перетворився на традиційний замінник страченців, так само перевірений і освячений часом, як той гусак, яким ви вечеряєте на Різдво, навіть якщо не любите гусятини. Більшість інших вертухаїв були до нього прихильні, їх розважав його смішний акцент — теж французький, але радше канадський, ніж кейдженський (за роки ув’язнення на Півдні він пом’якшився і став дуже своєрідним). Навіть Брутал — і той угорав від Старого Ту. Але не я. Мені він здавався старішою і тьмянішою версією Персі Ветмора, людиною, що бридиться сама вбивати здобич і готувати з неї обід, зате з радістю нюхатиме пахощі барбекю.

Ми всі зібралися на репетицію, так само, як усі мали зібратися на головну подію. Брутус Говелл був «за головного», як ми це називали. Це означало, що він надіне шолом, моніторитиме телефонну лінію губернатора, покличе лікаря, який стоятиме біля стіни, якщо це буде необхідно, і дасть наказ «Давай на два», коли для цього настане час. Якщо все піде як слід, нікому не припишуть жодних заслуг. Коли ж щось піде не так, у цьому свідки звинуватять Брутала, а начальник в’язниці — мене. Але ніхто з нас не скаржився; зиску з цього все одно не було б ніякого. Планета крутиться, от і все. Ти можеш триматися