Читати книгу - "На лезі клинка"

— У вас призначена зустріч? — запитав секретар різким голосом.

«Тобі ж відомо, хто я такий, пихатий ти засранцю».

— Звичайно, — огризнувся Ґлокта. — Чи ти думаєш, що я стільки прошкутильгав, щоб оцінити твій стіл?

Секретар зверхньо глянув на нього. Це був блідий, вродливий молодик з копицею світлого волосся.

«І оцей зарозумілий п’ятий син якогось дрібного дворянина з надміру активними стегнами гадає, що може мене принижувати?»

— Ваше ім’я? — запитав той із презирливою усмішкою.

Терпець Ґлокти увірвався ще під час підйому. Він врізав палицею по стільниці так, що секретар ледь не вилетів з крісла.

— Ти що, абсолютний дебіл? Скількох ти знаєш інквізиторів-калік?

— Е-е… — зам’явся секретар, а його рот почав нервово сіпатись.

— «Е-е»? Це таке число? Говори!

— Ну, я…

— Я Ґлокта, довбню! Інквізитор Ґлокта!

— Так, сер, я…

— Відірви свою товсту дупу від стільця, бовдуре! Не змушуй мене чекати!

Секретар зірвався на ноги, поспішив до дверей, відкрив їх і чемно відступив в сторону.

— Так краще, — гримнув Ґлокта, шкандибаючи за ним.

По дорозі він поглянув на практиків. Він міг майже поклястись, що один із них легенько всміхався.

З часу його останніх відвідин — а це було шість років тому — кабінет майже не змінився. Це була величезна кругла кімната, де стелю-купол прикрашали вирізьблені морди гаргульїв, а з єдиного величезного вікна виднілися шпилі Університету, значна частина зовнішньої стіни Аґріонта і загрозливий обрис Будинку Творця.

Стіни кабінету здебільшого займали полички і шафки, напхом напхані акуратно впорядкованими файлами та паперами. Де-не-де з білих стін позирали темні портрети, одним з яких було величезне зображення нинішнього короля Союзу, який виглядав як мудрий і суворий молодик. «Безперечно, намальований до того, як він став безпомічним стариганом. Нині він зазвичай виглядає не стільки владним, скільки слинявим». У центрі кімнати стояв важкий круглий стіл, поверхню якого вкривав надзвичайно детальний малюнок карти Союзу. Кожне місто, яке мало відділення Інквізиції, було позначене коштовним каменем, а посередині здіймалася крихітна срібна копія Адуа.

Архілектор сидів за цим столом на старовинному високому кріслі, заклопотаний розмовою з іншим чоловіком: худорлявим, лисіючим, невдоволеним старим у темній мантії. Побачивши Ґлокту, Сульт усміхнувся, а вираз іншого чоловіка майже не змінився.

— О, інквізиторе Ґлокта! Радий, що змогли прийти. Ви знайомі з генеральним інспектором Халлеком?

— Не мав такої приємності, — відповів Ґлокта.

«Хоча не схоже, щоб у цьому могло бути щось приємне».

Старий бюрократ підвівся і без особливого ентузіазму потис руку Ґлокти.

— А це один з моїх інквізиторів, Занд дан Ґлокта.

— Так-так, — пробурмотів Халлек. — Здається, ви раніше служили в армії. Якось я бачив, як ви фехтуєте.

Ґлокта постукав палицею по нозі.

— Навряд чи це було недавно.

— Так.

Запала тиша.

— Схоже, що генеральний інспектор скоро отримає чи не найбільше підвищення, — сказав Сульт. — Місце у самісінькій Закритій раді.

«У Закритій раді? Справді? Це таки найбільше підвищення».

Втім, схоже, що Халлек був не надто радий.

— Я тоді вважатиму, що це питання вирішене, коли Його Величність виявить бажання мене запросити, — огризнувся він, — і не раніше.

Сульт вміло обійшов це гостре питання:

— Я впевнений, що ти єдиний кандидат, якого Рада рекомендуватиме, оскільки кандидатура Зепп дан Тойфеля більше не розглядається.

«Наш старий знайомий Тойфель? А для чого розглядалася його кандидатура?»

Халлек спохмурнів і похитав головою.

— Тойфель. Я працював з ним десять років. Він мені ніколи не подобався, — «як і, схоже, будь-хто інший», — але я аж ніяк не вбачав у ньому зрадника.

Сульт сумно похитав головою.

— Ми всі глибоко вражені, але ось його зізнання, написане чорним по білому. — Він підніс складений аркуш із сумною міною. — Побоююсь, що корені корупції можуть тягнутись дуже глибоко. Кому не знати про це краще, як мені — людині, котрій, на жаль, доводиться полоти цей забур’янений сад?

— А й справді, справді, — пробурмотів Халлек, похмуро киваючи. — Низький вам за це уклін. І вам, інквізиторе.

— О, ні, що ви, — відказав Ґлокта скромно.

Всі троє подивилися одне на одного із вдаваною взаємоповагою.

Халлек відсунув крісло.

— Що ж, податки самі себе не зберуть. Мені пора повертатися до роботи.

— Гарних останніх днів на службі, — сказав Сульт. — Даю тобі слово, що король скоро пошле по тебе.

Халлек дозволив собі тонюсіньку усмішку, а тоді силувано кивнув і гордо рушив геть. Секретар вивів його з кабінету і зачинив за собою важкі двері.

Запала тиша. «Але чорта з два я її порушуватиму».

— Гадаю, тобі цікаво знати, що все це означає, правда, Ґлокто?

— Така думка спадала мені на ум, Ваше Преосвященство.

— Не сумніваюсь.

Сульт підвівся з крісла і, склавши руки в білих рукавичках за спиною, пройшов до вікна навпроти.

— Світ міняється, Ґлокто, світ міняється. Старий порядок відходить у минуле. Вірність, обов’язок, гордість, честь. Всі ці поняття вже давно не в моді. Що ж прийшло їм на заміну? — Він на мить зиркнув через плече і скривив губи. — Жадоба. Купці прибрали до рук владу у країні. Банкіри, крамарі, купці. Нікчемні людці з нікчемними думками та нікчемними амбіціями. Люди, які вірні лише собі, зобов’язані лише власним кишеням, які гордяться лише тим, що ошукують своїх конкурентів, які вимірюють свою честь лише срібняками.

«Ну, про твоє ставлення до купців можна більше не питати».

Сульт сердито глянув у вікно, а тоді повернувся назад.

— Нині складається враження, що будь-чий син може здобути освіту, відкрити свою справу і розбагатіти. Гільдії купців — мерсери, спайсери і тому подібне — постійно збільшують свої багатства і вплив. Зарозумілі вискочки-простолюдини диктують правила тим, хто за правом крові вищий за них. Товстими, жадібними пальцями вони перебирають струни влади. Споглядати це майже нестерпно. — Він здригнувся, міряючи кроками кімнату. — Я буду з вами чесний, інквізиторе. — Архілектор зробив широкий жест рукою, так ніби його чесність була безцінним подарунком. — Союз ще ніколи не здавався настільки сильним, ніколи не контролював стільки земель, але за фасадом ми слабкі. Ні для кого не секрет, що король уже геть неспроможний хоч щось ухвалювати. Кронпринц Ладісла — блазень, оточений підлабузниками і бовдурами, якого хвилюють лише азартні ігри та ганчір’я. Принц Рейнолт значно краще годиться на роль державця, але він молодший із братів. Закрита Рада, яка повинна керувати цим дірявим кораблем, напхом напхана шахраями й інтриганами. Одні, можливо, вірні, інші — точно ні, і при цьому кожен намагається перетягнути короля на свій бік.

«Як сумно, бо ж очевидно, що всі вони мали би тягнути його на твій бік?»

— Тим часом Союз