Читати книгу - "Орда з мороку, Катя Губська"

Корабель тіней

Вечірнє море здавалось нерухомим полотном, по якому ковзали два кораблі — «Сріблястий Ворон» і «Чорний Грив». Їхні вітрила наповнювались густими повітряними потоками, що ще несли у собі відлуння магії Безмовної Затоки. Сонце повільно тону́ло в хвилях, фарбуючи небо в темно-золоті барви, що нагадували палаючий метал.

На носі «Сріблястого Ворона» стояли капітан Ейрін Таррел і Ранмар, схилившись над старою мапою з обпаленими краями. Кайла стояла поруч, утримуючи Перлину у срібному обрамленні. Його світло ледь пульсувало — мовби воно реагувало на щось невидиме, присутнє в повітрі.

— Штурман «Чорного Грива» підтвердив, — тихо промовив Ранмар, не зводячи погляду з мапи. — Магічне поле, нестабільне й витягнуте на захід. Воно не схоже на залишки туману чи уламків. Його напрям чіткий. Це слід.
— А отже, він веде до амулета, — додав Ейрін. — І до нього.

Кайла зосереджено вдивлялась у горизонт, де хвилі погойдували ледь помітну тінь, мовби шматок темного скла плавав серед золота.
— Я відчуваю його, — прошепотіла. — Він іде попереду. Але слабший, ніж був у храмі. Можливо, втратив частину сили через контакт із Перлиною… або готується до чогось гіршого.

Поряд з нею Картан стискав у руці підзорну трубу. Його очі були пильними.
— Якщо цей амулет, як ти казав, справді давній, — звернувся він до Ранмара, — то, можливо, це не просто джерело сили. Це його якор — те, що тримає його в цій подобі. Вирвемо якір — розсиплеться оболонка.

Ранмар нахмурився.
— Я чув про щось подібне. Старі моряки розповідали про артефакт, схований у глибині острова Лорент, здатний тримати душу прив’язаною до плоті, навіть коли та згнила. Один з Тіньових носив подібний на шиї — поки його не вирвали з тіла.

— І що тоді? — запитав Ейрін.
— Тіло зів’яло за секунди. Душа завила… і щезла.

На горизонті з’явився острів — темний, покручений, із виступами скель, що нагадували зламані пальці. Ліси його були чорні, мовби поглинали денне світло. А над самим центром височіла химерна вежа, схожа на руїни маяка або стародавнього храму, з якого здіймався ледве помітний потік темної енергії, що танув у небі.

— Острів тіней, — прошепотіла Кайла. — Там він чекає.

На палубі «Чорного Грива» замайоріли сигнальні прапори. Маленька шлюпка з п’ятьма обраними — досвідчений розвідник на ім’я Морен, — рушила до берега. Морен був колись шпигуном у західних колоніях, і краще за всіх знав, як ступати туди, де самі тіні можуть бути зрадниками.

— Якщо хтось і знайде амулет першим — це він, — впевнено сказав Ранмар.

— І якщо Марел’Кур ще не розчинився в Тумані, — додав Ейрін, — ми наздоженемо його тут.

Кайла стиснула уламок Перлини, і той спалахнув срібним світлом. Її голос був тихим, але твердим:
— Я маю побачити його ще раз. Але цього разу — не як жертва. А як та, що пам’ятає своє ім’я.