Читати книгу - "Орда з мороку, Катя Губська"

Тіні, що живуть

Вітер змінився раптово, як тільки шлюпка торкнулася прибережного піску. Повітря стало важким, густим, мов наповненим попелом і невидимим пилом. Кожен подих здавався зусиллям, наче сам острів протестував проти чужинців. Навколо здіймалися зловісні скелі, чорні, з блідим блиском на гострих ребрах. Їхні силуети нагадували закам’янілих істот, що завмерли у криках.

— Це не просто острів, — прошепотіла Кайла, ступаючи на землю. Пісок тут був холодним і вологим, попри спеку, що ще трималася в повітрі. — Він створений. Хтось виліпив його, як в’язницю.

— Або як гробницю, — додав Морен, вистрибуючи з шлюпки і на ходу витягуючи короткий клинок. Його очі швидко бігали, звиклі шукати пастки в тіні кожного дерева. — Тут усе мовчить. Жодної птиці. Жодного комахи. Ніби сама смерть дихає під корінням.

Група просувалась вглиб острова — Ейрін, Кайла, Ранмар, Морен, Картан і ще двоє моряків з «Чорного Грива». Вузька стежка, ніби витоптана давно зниклими істотами, вела крізь викривлений ліс. Дерева були високими, тонкими, але без листя, їхні гілки здирали небо, наче жадали сонця, яке вони давно не бачили.

Раптом повітря змінилось — стало прісним і важким, як перед грозою. Світло згасло. Все навколо затяглося сірістю, яка глушила кольори.

— Це пастка, — промовила Кайла і зупинилась. — Ілюзія. Але вона справжня. Він відчув нас.

З темряви попереду виступила фігура. Висока, у розірваному плащі з тканини, що ворушилась, наче дим. Її обличчя було приховане каптуром, але зсередини світилися бліді, сріблясто-сині очі.

— Марел’Кур? — видихнув Ейрін.

— Ні, — зупинила його Кайла. — Це не він. Це відлуння.

Фігура піднесла руку — і в повітрі з’явилися десятки інших, як тіні, вирізані з нічного повітря. Вони не йшли. Вони ковзали. Мов туман, що отримав тіло.

— Відступати? — прошепотів Морен, окинувши поглядом оточення.

— Ні, — сказала Кайла. — Це перший рубіж. Вони випробовують наш розум.

Вона підняла уламок Перлини — і той спалахнув. Світло його було не яскраве, а спокійне, тепле — і саме воно змусило тіні завмерти.

— Вони пов’язані з амулетом, — пояснила вона. — Вартові. Якщо ми здамося — нас сплутають із мертвими. Якщо рушимо — випробують силу.

— Отже, рушаймо, — сказав Ейрін, і вони увійшли в поле ілюзії.

Кожен крок змінював простір. Дерева розтікались у рідину, земля ворушилася, ніби дихала. Морен раз ледь не провалився у тріщину, що раптово з’явилася під його ногами. Картан боронив його з клинком у руках, хоч і не було ворога, якого можна було поцілити. Навколо чулись голоси — знайомі, чужі, іноді — самих себе.

— Вони показують нам страх, — сказала Кайла. — Наші найглибші, найпотаємніші.

— Чому не нападають? — вигукнув один з моряків, очі його були шалені. — Просто стоять і шепочуть!

— Бо ми ще не пройшли перше випробування, — відповів Ранмар. — Амулет не так легко знайти. Він сам вибирає, хто може підійти до нього.

Вони дісталися до кам’яного кола — обеліски, покриті вигравіруваними рунами, тьмяно світилися у темряві, мов згаслі вогні стародавнього храму. У центрі — плоский круг із чорного, шорсткого каменю. Над ним наче тремтіло саме повітря.

Там стояв Марел’Кур.

Його постать здавалася вирізаною з ночі: висока, схилена під вагою невидимого тягаря, у плащі, що ворушився без вітру, немов дим над попелищем. Його обличчя було приховане каптуром, але з глибини тіні світилися очі — сріблясто-блакитні, холодні, як загублені світи.

На шиї Марел'Кура висів амулет — уламок зірки, що пульсував тьмяним, крижано-білим світлом, наче б'ючись у такт його подиху. З кожним спалахом амулета кам’яні обеліски навколо здригалися ледь помітною вібрацією.

Повітря навколо нього було сповнене приглушеного гулу — суміш шепотів, стогонів і ледь чутного биття невидимих сердець. Земля під ногами тріщала, немов острів сам намагався вирватися з обіймів цієї сутності.

Кайла зупинилась, стиснувши уламок Перлини обома руками.

— Ось чому нас вели сюди, — прошепотіла вона, і голос її тремтів не від страху, а від усвідомлення. — Амулет не просто з ним. Він — його серце. Його в’язень і його сила.

Ейрін кинув погляд на товаришів: обличчя морських вовків були блідими, та очі — сповнені рішучості. Картан зціпив зуби, Ранмар накинув каптур, приховуючи обличчя в тінях, а Морен тримав кинджал обома руками.

Раптом земля під їхніми ногами здригнулася, і з тріщин навколо кам'яного кола почали просочуватися постаті. Вони були напівпрозорими, як туман, але в кожному із них жевріло холодне світло — уламки волі Марел'Кура.

Їх було багато.

— Він готується, — сказав Ейрін, виймаючи меч із піхов, що здавалося, став важчим у руках. — Ми знайшли його. Але тепер маємо вистояти.

Кайла підняла уламок Перлини, і його світло зустріло холодне сяйво амулета на шиї ворога. Два вогники затремтіли, ніби впізнали один одного.