Читати книгу - "Сини змієногої богині"

процес відмирання поняття самої сутності нації, лунають проповіді свободи від традиційних цінностей, проповідується моральний нігілізм – войовничий при тому. І в результаті від людини залишається тільки тварина, і така людина, спрощена і збіднена, панічно боїться старіння і смерті. (А колись наші пращури оптимістично казали: двом смертям не бути, а однієї не минути!) Тому Європі вже пора задуматись, як із народонаселення, що займає якусь територію, знову перетворитися в націю (мається на увазі не чистота крові, а щось значно більше). Час уже говорити на національні теми, аби наші народи не спіткала та доля, що колись спіткала кіммерійців, скіфів, сарматів, готів, гунів і багатьох-багатьох інших народів, які знехтували своєю національністю і зникли-пощезли в пітьмі історії на віки вічні. Зважмо: триває ще й процес (буцімто «об’єктивний»), коли в силу тих чи тих історичних причин, демографічних тощо зникають династії, здавалося, ще вчора такі міцні й надійні. Якщо переглянути біографії бодай ста найвідоміших династій від давнини до наших днів – Ахеменіди, Селевки, Птолемеї, Сасаніди, Рюриковичі, Комніни, Чингісиди, Шереметєви, Валуа, Тюдори, Ягеллони, Стюарти, Бахи, Ротшильди, Бурбони, Круппи, Демидови, Строганови, Дюма, Бонапарти, Штрауси, Пушкіни, Толсті, Кеннеді, Мамонтови, Рокфеллери, Третякови, Віндзорська династія, Чапліни і багато-багато інших, то всі вони, колись могутні й розлого-гіллясті, з часом хиріють, занепадають і зникають з історичної арени. Як роди, племена, а за ними й цілі народи, які теж, виявляється, смертні, як і кожен окремий індивідуум. Сумна доля скіфів застерігає – бережімо свою націю, щоб не пощезнути на віки вічні, як набрід громадян з одним штампом у паспорті, які колись проживали на одній території.

В цьому й полягає й нині сумний урок Скіфії – не молися чужим богам, не цурайся своєї мови, шануй свою армію, щоб потім не підкорятися чужій…

Передцвіття
Вона стояла в степу, Де пах полин і зблискував птах пером. І її завезли на подвір’я музею. Її, стару Кам’яну Скіфську Бабу. Правічну. Скільки їй літ? Вона і сама не віда. Стояла мовчазна. Одсторонена. Під муром. Приходили чужинці (Приходили, не на конях під’їжджали). Торкались її обличчя, грудей. Сміялись. А Бабі було кривдно. І сором пік. А ще гірше – вночі: Сама-самісінька. Видивляла свої кам’яні стосотлітні очі… І – ждала. Кого? Чого?… Ай, ні! Степу не видко… Застують їй паркани і високі стіни. А так хотілось – степу! Одна втіха: високо в небі, Мов скіфська сережка, Зіходив місяць… І Кам’яній Бабі з того було щасно. І солодко-млосно. І вона дрімала… І снився їй сон. Давній-прадавній: Снивсь молодий скіф! Чорне, вітром скуйовджене волосся… Непозабуті, жадано-ждані очі… Він примчав на огирі. Він, молодий скіф! Бив копитьми скажений огир. А він на скаку Кинув її уперегин на кінську гриву. Свиснув знагла скіф! Заржав гарячий огир, зметнувсь — І вони мчали. Дзвеніла сталь підків. А вслід бігли, валували собаки — Вони хтіли перейняти скіфа. А він мчав, мчав,