Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Але побут скіфів, їхні соціальні відносини (особливо учта у вождя Сколота, підступність жерця-віщуна Дорбатая) та інші сцени виписані соковито, зі знанням справи (автор використав усе, що на той час було відомо з археології та праць античних авторів про синів змієногої богині).

Від першої сторінки і до останньої роман переповнений вигадливими пригодами, сутичками й конфліктами, сповнений напруги, тож цікавість від розділу до розділу лише наростає.

Правда, письменник віддав данину модній тоді теорії боротьби класів (коли бідні зі зброєю мусять боротися з багатшими своїми співгромадянами) – така собі міні-жовтнева революція, але роман від того, на щастя, не постраждав. Тим більше, ми знаємо з історії, що подібне повстання у скіфські часи було – Савмака на Боспорі, хоч воно й закінчилося невдачею.

Звичайно, ізольоване плем’я за століття просто виродилося б у своїй, бодай і гігантській, печері, де можна по кілька днів рухатись по колу, мовби долаючи нові й нові простори, і з часом вимре; як немає в надрах України такої гігантської печери з умовами, що імітують земні, але тоді не було б і фантастичного роману Владка.

А він є. І несе в собі значний пізнавальний матеріал про давно зниклі племена, і завдяки йому ми спізнали і таких скіфів – законсервованих. Бодай це і фантастика у фантастиці, але читач, захопившись пригодами, вірить у реальність подій – як то й має бути, коли твір справжній.

Дочитуючи останні сторінки, ні-ні та й ловиш себе на думці-бажанні ще читати: гаразд, це вигадка, але… Але раптом і справді десь, у якихось загадкових світах живуть скіфи, га? Бо повірити, що цілий народ вимер, навіки щез із землі, так не хочеться. Душа тому не бажає вірити…

…Чого скіфам не вистачало – так це того, чого не вистачає часом багатьом народам і через що вони, буває, й жорстоко потерпають – єдності. Коли один за всіх, а всі за одного. Мудрі греки це загледіли одні з перших, коли запевняли: якщо скіфи будуть єдині, їх ніхто не переможе. (А втім, це стосується і всіх інших народів.) До соціальних протиріч і напруги та внутрішніх конфліктів між племенами, що почалися всередині скіфського суспільства, до природних катаклізмів та навали зовнішніх ворогів (фактори ризику серйозні) додався чи не у вирішальній мірі і брак одностайності. Єдність була замінена чварами й розбратами. Як зауважив один дотепний чоловік, нагадуючи, що все залежить від згуртованості нації: не може окрема людина, за принципом сам-один, відповідати (що в світі людей, що у світі тварин) – за дитинча, годувати і захищати його наодинці. Якби ми були згуртовані, казав далі цей парадоксальний чоловік, то наше стадо стояло б рогами назовні, а дітьми всередину. Тоді б ми захищали дітей. Своїх чи й чужих – все одно. А коли ненавидимо сусіда, то їй-богу, твоя дитина не буде така ж беззахисна, як і чужа. (Ось так стає беззахисною хата, якщо між сусідами ворожнеча.)

Скіфам на останньому етапі не вистачило єдності, тієї єдності, яку повинна мати кожна нація. А скіфи навіть не стали нацією. Не встигли. В останні перед загибеллю століття скіфи, в першу чергу можні та владні, себто еліта етносу, з культурних надбань визнавали лише чужі, не своїм майстрам замовляли речі, прикраси, оздоби тощо, а неодмінно – мода тоді така пішла, як пошесть – лише чужоземним, покланялися запозиченим – у даному разі грецьким – богам. І навіть свій родовід намагалися вести від них, від греків, проголосивши своїми батьками еллінського бога 3евса та їхнього героя Геракла, бравого молодця, як ніби серед своїх не було молодців! (Слава Богу, хоч на роль праматері залишили напівдіву-напівзмію, дочку Борисфена.) А наприкінці, коли нарешті створили свою державу в Криму, то й геть обставили себе і свою ідеологію грецькими богами та героями, а грецьку мову – нечуване до того явище! – проголосили в себе офіційною і державною, що підірвало їхню, рідну, і звело її нанівець, коли свої, особливо діти, вже почали соромитись прабатьківської мови і розмовляли лише по-грецькому. Це зміцненню державності не сприяло. Як не сприяло перетворенню племен – бодай і етнічно однорідних – в окрему націю, адже тільки народ, який став нацією, зі своєю вірою, богами, мовою, традиціями та культурою, стає нацією і здобуває право на майбутнє. Цього права скіфи самі себе позбавили, решту за них зробили орди чужинських завойовників.

Бо тільки народ, який став нацією, отримує бурхливу енергетику і великий демографічний потенціал. Згадаймо, кілька століть тому Європа теж мала просто-таки фантастичну енергетику – це був час грандіозних технічних і географічних відкриттів. Але все йде, все минає. Сьогодні Європу вже називають старезною й одряхлілою, адже на тлі матеріального багатства вона втратила – чи втрачає – полум’яний християнський порив, який свого часу зробив Європу великою. Тоді були потужні цінності, за які і аристократи, і селяни готові були померти: віра, вітчизна, честь, обов’язок, любов… (На побутовому рівні – цнота, сім’я, діти, церква, звичаї.) А не мікрохвильова піч, що нині у нас стала ознакою цивілізації і досягнення успіхів та благополуччя.

Автори численних публікацій запевняють, що сьогодні Європа облінилася – постаріла духовно? – проповідує філософію життя заради задоволення. І як результат – втрачається навіть інстинкт продовження роду, демографічна ситуація стає тривожною і сумною. Один з авторів, що пишуть на цю тему, гірко зіронізував: тепер головна тема, яка хвилює пересічного європейця – це карієс і вибір зубної пасти. А це вже не нація, а сукупність громадян із спільним штампом у паспорті, які проживають на одній території. У такої спільноти вже немає внутрішньої енергетики, відкриття світу, прагнення до вдосконалення, до здобування нових вершин, така спільнота безлика і аморфна, тому в Європі, вважають деякі автори, триває