Читати книгу - "Тінь гори"

— Ти взагалі нічого не вчишся?

— Але я справді дечого навчився,— наполягав він.— Саме це я й намагаюся донести. Після тієї нашої бійки я все обдумав. І я кажу про все. Розумієш, я тоді отримав травму. Плече так повністю і не загоїлось і тепер не функціонує як слід. Координація в мене вже не та, і я вже ніколи не битимусь, як колись. Бачиш, раніше я ніколи не дозволяв нікому підійти досить близько, щоб перемоги мене, тож це дуже на мене вплинуло. Мій досвід на «дорозі до Дамаска»[162] відбувся на складі в Бомбеї, і з коня мене скинув австралійський втікач. Я змінився. Тепер я став бізнесменом.

— І який же в тебе бізнес? — поцікавилася Карла, уже не так стискаючи мою долоню.

— Я вклав усі свої кошти в авантюру Деніса.

— Сплячого Баби?

— Саме його. Одного дня я осмислив приказку, що коли тихо і довго сидіти біля річки, то мимо пропливуть трупи твоїх ворогів.

Я хотів, щоб Конкенон отак проплив по Гангу.

— І тоді, на «дорозі до Дамаска», мені дійшло, що річка наповнена не водою, а неіржавіючою сталлю. Це трупарня, розумієте? Ми з Денісом придбали похоронне бюро і стали трунарями. І після відкриття до нас на стіл уже приплив один з моїх ворогів. Гарненько я, напившись, посміявся тієї ночі, готуючи його до похорону.

— І Деніс на це погодився? — запитав я.

— Ми природжені партнери. Я знаю, який вигляд має смерть, а він знає, які відчуття дає смерть. Я ніколи не бачив людини, яка б так ніжно поводилася з трупами. Він називає їх сплячими і розмовляє з ними, неначе ці люди просто поснули. Це дуже добре. Дуже лагідно. Але я зберігаю там бейсбольну битку — раптом хтось із них озветься.

Конкенон зупинився, ляснув долонями з опухлими кісточками, а потім молитовно склав їх у вузлувату піраміду.

— Я знаю, що важко повірити, наче така загроза для живих і мертвих, як я, може все покинути, але це правда. Усе змінилось, і доказ цьому те, що я приїхав сюди, ризикуючи наразитися на твій гнів, щоб сказати дві речі. Першу я вже розповів: це все, що знаю про Ранджита і ту милу дівчину.

— А друга? — замість мене запитала Карла.

— А друга річ полягає в тому, що «Компанія 307» найняла кількох немісцевих гунд, аби сьогодні вбити того іранця — Абдуллу. Й оскільки Абдулла переховується тут, то це поставить вас обох на лінію вогню.

— Коли вони прибудуть? — поцікавився я.

Конкенон глянув на свій годинник і вишкірився у відповідь.

— Десь за три години,— відповів він.— Ти міг мати більше часу, якби не був таким збіса гомінким і я зміг би очистити сумління без перерв.

Конкенон цілком міг нас підставляти. Мені це не подобалося.

— Навіщо ти нам це розповідаєш? — запитала Карла.

— Розбираюся з незавершеними справами, міс,— Я ніколи не мав нічого проти твого хлопця. Я намагався завербувати впертого дурня і не робив би такого, якби не вподобав його. Я погано з ним повівся, коли зненавидів Абдуллу, бо той зрадив і став загрозою.

— Припини згадувати Абдуллу,— не втримавсь я.

— Але я його більше не ненавиджу,— наполягав він.— Він не зробив нічого поганого, навіть попри те, що він іранський... громадянин. Це я вчинив неправильно і вільно це визнаю. Хай там як, іранець напевне зустріне сьогодні свій кінець. І тепер я знайшов місце, де почуваюсь як удома, тож так чи так, знайду спокій, доки інші вбиватимуть моїх ворогів і надсилатимуть туди. Я буду зі своїми, так би мовити. Не знаю, чи ви розумієте.

— Ми розуміємо,— запевнила Карла, хоч я й не розумів.

— То ви вірите мені, коли я кажу, що не маю з вами жодних чвар і більше не бажаю лиха?

— Ні,— сказав я.— Прощавай, Конкеноне.

— Кажуть, він письменник,— підморгнув Карлі Конкенон.— Мабуть, пише манюсінькі-преманюсінькі книжечки.

— Він — велика книга,— відповіла Карла.— Я — великий персонаж. Спасибі, Конкеноне, за попередження. До речі, а яке в тебе прізвище?

— Фергюс,— випередив я його, і чоловік розреготався, зістрибуючи з авто, широко розставивши руки.

— А я тобі дійсно подобаюсь! Я знав! Ти штрикнеш мене, якщо спробую тебе обійняти?

— Так. Не розвертайся.

Він повільно опустив руки, посміхнувся Карлі й позадкував до свого автомобіля.

— Немає сенсу викликати поліцію,— озвався він з авто.— Вони заплатили купу грошей, аби ця гора сьогодні залишалася темною, аж доки Абдулла не помре раз і назавжди.

Він завів двигуна, заблокував одне колесо, натиснув на газ і крутнувся навколо нас, тримаючи руку на відчиненому вікні.

— Може, позичити трохи динаміту? — запропонував він.— У мене є цілий ящик у багажнику і немає куди використати.

— Може, наступного разу,— посміхнулася Карла, махаючи на прощання.

Подвійні задні ліхтарі з обох боків його авто були кажанами, які налетіли на перший дорожній вигин. Карла мерщій розвернулась до мене, і ферзі ожили.

— Ми не бачили Абдуллу тут, тож він має бути в Халеда. Потрібно його попередити.

— Згода, а ще Силвано й учнів. Це може забруднити Ідрисову гору.

Карла кинулась у бік маєтку Халеда, але я притримав її.

— А ми можемо про дещо поговорити, перш ніж спілкуватися з Халедом?

— Звісно,— сказала вона, зупиняючись.— Що таке?

— Пам’ятаєш, як ми пообіцяли завжди бути разом?

Вона глянула на мене, поклавши руки в боки.

— Я не ховатимусь у дуплистому дереві, Шантараме,— пообіцяла вона, роздивляючись мене з кривою посмішкою.

— Я не це маю на увазі. Я намагаюсь дещо пояснити.

— Зараз?

— Якщо сьогодні стане справді спекотно, не відходь від мене. Тримайся біля мене або за мною. Зчепимося ліктями, якщо треба. Якщо стоятимемо спина до спини, ти стріляєш, а я ріжу. Але будьмо одним цілим, бо якщо ні, я здурію, хвилюючись через тебе.

Вона розсміялась і обійняла мене, тож гадаю, хоч якась частина зі сказаного мала звучати правильно.

— Ходімо,— мовила Карла, готуючись до пробіжки до Халеда.

— Зачекай,— попросив я.

— Знову?

— Може, наступного разу ? — запропонував я, повторюючи її останні слова до Конкенона.

— Що?

—