Читати книгу - "Крига. Частини ІII–ІV"

під зливою, завмерлі, наче на світлині, випаленій блискавкою: усі випростані на задніх лапках, усі з повернутими в один бік писочками. Лубум! Натомість поворушився копер Молота Тьмідини, і після його удару тваринами пройшла хвиля-здригання, немов хтось пожмакав і шарпнув цю фотографію. Серце підкотилося до горла. Що саме діялося пізніше з гризунами, яких використовував для теслектричних дослідів Саша Павліч? Тут, в Обсерваторії, усе залишилося, як у день утечі Ніколи Тесли. Працював прототип Молота, підключений крижлізними кабелями до флюменаторів, котрі помпували теслектричну енерґію зі Шляхів Мамутів. Звірят, мабуть, ніхто не повипускав із кліток, вони залишилися замкнутими. Але — працював прототип Молота. Вистачило одного екстремуму теслектричної хвилі… Лубум!

На цих кабелях висіли тепер гірлянди сміття, плетива дивовижно покручених дротів із уплутаними в них талісманами людської цивілізації: олівцями, металевими перами, монетами, ключами, гайками, корками, гребінцями, зубочистками, цигарковими гільзами, моноклями, пружинами, сотнями інших дрібниць.

Я поволі відступив від вікна, боячись порушити цей предивний зв’язок, який утримував щурів у стадному ступорі. Врешті його перетяла стіна. Тоді я повернувся і побіг до виходу, спотикаючись на цьому румовищі й оббиваючи коліна.

Судячи з відлуння пострілів, тамованих дощем, вуличні бої перемістилися на схід, до Північного двірця. Я перебіг на південний бік Головної. Приблизно за двісті кроків я минув залишки барикади, яка перегороджувала проїжджу частину й тротуари. На брукові лежали поруч мертвий кінь і мертвий пес, що було схоже на композицію, гідну Ґої. Я задивився. Поруч визгнула куля, зрикошетивши від бруківки. Я кинувся у браму. Виявилося, що там, у дворі-колодязі, ховаються два есери, один із кровотечею під сорочкою, а інший з трьома револьверами за поясом, і кожен револьвер із порожнім уже барабаном. Вони показали мені прохід до задніх воріт на західний провулок і казали триматися анґарського боку. Хто це стріляє, запитав я. Вони не знали. А чому тут ніде не горить у вікнах світло? Люди бояться, ховаються за тьмічками. Стежте за плямами тьмітла, там іде бій.

Я вибіг на захід. Я розумів, що муситиму зробити по дорозі до Міського шпиталю широку дугу на половину Іркутська. На наріжній неоґотичній кам’яниці я зауважив вивіску Нового Ральмеєра (вітрини самої крамниці були забиті дошками), й тоді зрозумів, що перебуваю на рівні Конного Острова, й що одразу праворуч маю Заморську і Цветистую.

Чималі відтинки Цветистой виглядали цілком безлюдними. Лихе передчуття прошило мене ще за кілька будинків завчасу, ще до того, як у похмурій оправі нічного дощу я побачив лише обгорілі оболонки будинків: мабуть, увесь прирічковий бік, починаючи від одинадцятого номера, виглядав саме так. Будинки, що виходили на берег Анґари, послужили як військові укріплення під час перших, найзапекліших боїв за контроль над Іркутськом, відразу після Відлиги.

Будинок родини Веліцьких зяяв із порожніх очниць чорнильною темінню. Принаймні фасадна стіна була ціла. Половина воріт гойдалася на завісах, жалісно стогнучи на вітрі. Потрісканими сходами я піднявся на другий поверх. Прикро було накладати на образ знищення спогади про світлі, теплі дні, прожиті в родині Веліцьких. Праворуч кухня, покої прислуги, — я увійшов туди. Підлога зірвана, паркет обвуглений, піч розтрощена. У дверях ліворуч замаячіла біла пляма, — це якийсь грибок уже встиг вирости на волозі руїни довгим лишайником. Я перевернув ціпком тиньк і дошки, зчеплені сторчма. Якісь птахи звили тут собі гнізда. Бруд лежав попід стінами, смерділо екскрементами. Вода текла крізь щілини й тріщини в стелі й стінах. Третій поверх. Усе розграбоване, а чого не могли винести — порубали й спалили. Креденси у вітальні, великий напільний дзиґар, шафи з волоського горіха — залишилися тріски й вуглини. Там, де пан Войслав у неділю пополудні бавився з дітьми на шезлонґу, тепер стоїть калюжа грязюки, у ній плаває недоїдена тушка ворони. Під перекошеним вікном валяються гільзи від набоїв. Я оглядав усе довкола одним оком, скерованим на дощову ніч, а другим — у неіснуюче минуле. Тут — вітальня; там — їдальня; там — кабінет пана Веліцького. Бігали діти, стукотіла макітра, пахло рисовою кутею і гірким чаем, бив дзиґар, старенька пані Веліцька бурмотіла молитви, перебираючи вервицю, ревів вогонь у печі. Так, ні, так, ні. Віяло зимним дощем, струхлявілі рештки міщанського добробуту хрустіли під моїми чобітьми. Там, де пані Веліцька частенько сиділа в кріслі, гаптуючи на п’яльцях і плетучи на дротах, нині зяяла діра із пошарпаними краями: у неї з’їхав у румовища унизу увесь прямовис комина, коли підтанула несуча стіна. Я ішов від дверей до дверей. У спальні Веліцьких — згоріла рама подружнього ложа. У моїй спальні — рештки величезного багаття. Я покопирсав тьмідинометром у попелястій грязюці. Чого тут тільки не палили, навіть порцеляну, картини й дзеркала кинули в багаття. Я штовхнув оббиту фіґурку індійського слона, вона покотилася через поріг і впала в чорний отвір. Я зрозумів, чого шукав, спонукуваний нервовою меланхолією і боячись знайти: їхніх трупів, якихось слідів фатального кінця Веліцьких, матеріального доказу. Адже, якби вони мали час спокійно з’їхати, мабуть, забрали б зі собою більше речей. У приміщенні бібліотеки врятувалася від вогню частина книжок; згодом вони зогнили, запліснявіли, розпалися тут, виставлені на негоду й палюче сонце. Кілька титульних сторінок можна ще було прочитати. «У пустелі та джунґлях». «101 товариська забава». «Заморозь». «Самаркандський щоденник». У кутку чергове трухло. Я штрикнув його ціпком. Ні, це промоклий плюш і лахміття від дитячого ведмедика. Хтось розпоров черевце Пана Чепчея і так кинув понищену іграшку. Вони шукали багатств Веліцького у плюшевому ведмедику Міхасі? Пан Войслав не віддав по-доброму? Якщо його не повісили першим, разом із найпомітнішими іркутськими буржуями одразу після Відлиги. Я не звернув уваги, чи взагалі висять на ліхтарях на Цветистой якісь трупи. Я підійшов до східного вікна.

Саме вчасно, щоб підглянути ще один акт безугавної революції. Троє озброєних підлітків притисли під рушницями четвертого, який либонь належав до іншої політичної правди. Діялося це на іншому боці вулиці, я бачив тільки їхні спини. Вони власне в’язали руки тому нещасному. Мотузку вони вже перекинули через ліхтар, — у них була відпрацьована техніка вішання, до одного кінця мотузки кріпили камінь, і цим каменем кидали понад поперечкою стовпа. Приречений уже не пручався: спочатку він щось до них кричав, але вони заткали йому рота жменею грязюки.

Тепер зашморг на його шиї, двійко вішателів хапають за інший кінець мотузки, потягнуть на знак…

На них із дощу налетів кіннотний загін, тільки чотири вершники, але цього було задосить: вони затоптали кінськими копитами того, який тримав приреченого під прицілом,