Читати книгу - "Тінь гори"

Я думав про Ахмеда з «Будинку стилю», який повторював під час кожного небезпечного гоління, що все своє життя пристрасно кохав одну-єдину жінку, але їхні родини роз’єднали закоханих, і Ахмед не бачив її з дев’ятнадцяти років.

Я думав про самотнього Ідриса, і про самотнього Хадербгая, і про самотнього Тарика, і про самотнього Назіра, і про самотню Кавіту, без Лайзи, та про всіх інших, які жили і помирали на самоті, але завжди закохані чи з вірою в кохання.

Диво полягає в тому, що кохання таки знаходить нас, хай як це дивно, доленосно і містично. Диво — це навіть якщо ми ніколи його не зустрінемо, навіть якщо кохання занадто довго чекає на крилах мрій, навіть якщо кохання не стукає у двері й не залишає повідомлення і не вкладає в наші руки квітів, усе одно так багато людей ніколи не перестають вірити!

Коханці занадто сильно закохані, тож їм не потрібна віра. Люди, які не знають кохання, але ніколи не перестають вірити,— це святі любові, які підтримують саме існування кохання у садах віри.

Я глянув на Карлу, яка дихала в мої груди. Вона здригнулась у закутку свого сну. Я приголублював її, доки її дихання знову не перетворилося на мою персональну музику спокою.

І я подякував Долі, чи зорям, чи помилкам, чи хорошим вчинкам, що подарували цей чудовий спокій, коли Карла поряд зі мною. І я нарешті заснув, під тим півмісяцем — срібним кубком, що лив зорі в наші сни в тіні гори.

Розділ 81

Гора посіла власне місце в часі, позначене ритуалами й заходами сонця, прийомами їжі й медитаціями, вогнищами, спокутою, молитвами і сміхом. Один по одному друзі з нашої команди покинули плато вчителя, і нарешті ми з Карлою залишилися з Ідрисом, Силвано й кількома учнями.

Карла правильно запропонувала пожити подалі від міста: спрощене життя, як не дивно, додало нової складності нашим стосункам, і гостряки міського життя повільно затупилися на ратищі порозуміння. Ми годинами розмовляли одне з одним, щодня і щоночі, поринаючи в минуле, а тим часом теперішнє втікало від нас.

— Він урятував мене,— одного дня, за кілька тижнів, розповіла Карла, коли наша розмова перетекла на ті роки, коли ми знали Хадербгая.

— Ти зустріла його на літаку, коли переховувалася.

— Так. Я була сама не своя. Я вбила людину — ґвалтівника, мого ґвалтівника, і навіть знаючи, що зробила б це і вдруге, усе одно була розчавлена. Я дісталась аеропорту, придбала квитка і сіла у літак, але в повітрі втратила контроль. На висоті п’ятьох миль над землею. Хадербгай сидів біля мене. У нього був зворотній квиток до Бомбея, а я мала квиток в один кінець. Хадербгай поговорив зі мною, а коли літак приземлився, то привіз мене сюди, на гору. А наступного дня я почала на нього працювати.

— Ти його любила,— зрозумів я, бо й сам його любив.

— Так. Він мені не подобався, і я про це повідомила, а ще я не погоджувалась з тим, як він усе робить, але все одно любила.

— Хай там як, він мав вплив на місто і на всі наші життя.

— Він мене використав,— мовила вона.— А я дозволила. Я ж використовувала людей, яких він просив використати. І тебе я теж використала для нього. Але я не відчуваю нічого, окрім... любові... до нього, коли згадую. Для тебе це так само?

— Так.

— Я й досі інколи відчуваю його за спиною, коли все летить шкереберть.

— Я також,— підтвердив я.— Я також.

Ми з Карлою насолоджувалися часом на святій горі, але все одно підтримували контакт з грішним містом. Щотижня на гору потрапляла газета, а нерегулярні відвідувачі приносили новини про друзів і ворогів, але найкращі звіти приходили від молодого роніна — Джаґата, який керував моїми справами.

Джаґат зустрічався з нами на стоянці під печерами що два тижні. Новини з міста завжди приносили нам додатковий стимул підніматися по крутій стежці на вершину.

Джаґат доповідав, що політики й інші фанатики робили все, щоб співпраця була неможливою, особливо поміж друзями. У деяких районах розпочалася сегрегація сусідів: люди зводили пластикові барикади; інколи навіть різні смаки в їжі розбивали оболонку толерантності.

На вулицях, у нетрищах, на робочих місцях по всьому місту люди будь-яких переконань завжди співіснували нормально і досить непогано співпрацювали. Але в офісах політичних партій ті, яких обирали, щоб представляти народ, зводили паркани між людьми, тільки-но відчували, що їхня дружба може призвести до політичної війни. І люди наосліп згуртовувались обабіч цієї межі, забуваючи, що барикади роз’єднують лише армії бідняків.

Вішну закінчив свою чистку, і повністю індуїстську «Компанію 307» благословили святі люди у його новому маєтку на Кармайкл-роуд, неподалік художньої галереї, яку Карла віддала Таджу, але ще краще його благословила бомбейська еліта з глибокими кишенями.

Щедрі входини відігріли холодні кирпи місцевих снобів, і як розповів Джаґат, деякі кінозірки стали постійними його гостями.

— Вішну вклав гроші в дуже масштабне індійське кіно,— мовив Джаґат.— Його зніматимуть у Болгарії та Австралії. За кордоном. Фото Вішну було в усіх газетах, фотографували на вечірці для великих цабе, коли представили це нове кіно.

— І ніхто не спробував заарештувати його за вбивство афганської охорони, за вбивство Назіра з Тариком і за підпал, що злизав будинок Хадербгая, та ще й частину міста?

— Немає свідків, баба. Звинувачення зняті. На тій вечірці був заступник комісара. Головний герой фільму — це брутальний коп, а прототипом став сам заступник комісара: вся його крутість у боротьбі зі злочинами та злочинцями, бо він чимало людей убив під час різних сутичок. А Вішну це оплачує. Я не доганяю, чоловіче. Це наче грабувати власний банк.

— Я тебе розумію,— сказав я.

— Кумедні хлопці,— розсміялася Карла.— Скільки Вішну взяв із собою охоронців?

— Гадаю, чотирьох,— відповів Джаґат.— Десь так само, як і заступник комісара.

— А чого ти питаєш про охорону? — поцікавився я.

— Зворотній закон чесності. Що більше охорони, то менше чесності.

— А велосипедні вбивці повністю змінили свій імідж,— повідомив Джаґат, хитаючи головою.— Вигляд у них цілком новий.

— Перероблені вбивці,— запропонувала Карла.— І як новий вигляд?

— Ну, гадаю, можна сказати, що кращий, ніж старий. Вони носять білі штани і сорочки кольору м’яти.

— Усі вони?

— Так. Тепер вони