read-books.club » Детективи » Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу 📚 - Українською

Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

267
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 230 231 232 ... 248
Перейти на сторінку:
Москві відбудуться установчі збори. Перед ними ви проведете ціле турне для залучення прихильників і...

— Я не хочу займатися політикою!

Штейнер дивиться на мене з неприхованою огидою та ненавистю.

— Ви що, не зрозуміли, що це не питання щодо того, хочете ви чи ні, а наказ, обов’язковий до виконання!

— Накази діють у армії або військових підрозділах, а я — цивільна людина, землевласник. То для мене ваш наказ просто прохання, на яке я можу відповісти хоч так, хоч сяк. Я відповідаю «ні».

Штейнер зупиняється, ледь стримуючись від гніву.

— Слухай ти, мужик! Ти високо злетів, але не забувай, хто ти і що ти! — він верещить, і я радію. Бо верещать завжди від безсилля.

— Я про це ніколи не забуваю, тим більше, що мені частенько нагадують, — відповідаю спокійно.

— Ти думаєш, що ота твоя журнальна слава захистить тебе від охоронного відділення?

— Мені не треба захисту від рідної контори. Я чесний громадянин імперії. А слава, так, слава — річ непогана. Чомусь я впевнений, що просто схопити мене без будь-яких доказів значно важче, аніж якогось там мужика. Бо будуть запитання. У газет, у моїх читачів, клієнтів, яким я допоміг. Я високо злетів не тому, що просто спіймав вітер у крила, а тому, що багато працював. Ризикував і перемагав. І я заслужив право вирішувати, як мені жити.

— Ти розумієш, що своєю відмовою ти палиш усі мости? — питає генерал.

— Я розумію, що мости вже спалено і не мною.

— Ти ще пожалкуєш про це!

— Жалкують про те, на що можуть вплинути.

Він дивиться на мене, аж тремтить від люті.

— Я ж тебе зараз накажу арештувати!

— Спробуйте, — я спокійний, бо якби було на мене хоч щось, то вже б арештували.

— Я тебе на порохню зітру, мужик! — верещить Штейнер і кидається до мене з кулаком. Зупиняється, вирячує очі, бо бачить револьвер.

— Краще не треба, — тихенько кажу йому. Штейнер зупиняється, його лють змінилася жахом. Він задкує, а потім повертається і біжить від мене. Вже здаля кричить мені погрози. Скажена істота. Я пішки повертаюся на хутір. Настрій поганий, бо цей Штейнер — це не повітовий справник. Такого мені прибрати з посади не під силу. І він же ненавидить мене, буде шукати нагоди помститися. Розумію, що тихому моєму життю на хуторі прийшов край. Згадую про свої колишні мрії продати хутір, забрати Моніку з Улею і поїхати до Італії. Тільки ж не випустять. Схоплять дорогою і звинуватять.

Кривлюся, бо відчуваю, що нічого не можу вдіяти. Тобто не сумніваюся, що вчинив правильно, коли відмовився від пропозиції Штейнера. Бо він би не дав мені спокою. Намагався б якось підставити, зробити з мене бунтівника чи штовхнути під кулі бунтівників. Він усе одно копав би мені яму. То краще вже відсидітися вдома. Засісти на хуторі і спробувати не припуститися помилок. Як-не-як, а не остання я людина в імперії і не так уже просто мене з’їсти. Звісно, що зараз мої позицій ослаблені, бо Павло Іванович Харитоненко померли, але вже якось відіб’юся.

З тим і йшов до хутора, коли перестрів мене граф. Виповз із рушницею в руках із кукурудзи, кажу ж, серйозно готувався до війни, на якій хотів прославитися. Рушницю на мене наставив і кричить щось незнайомою мені мовою.

— Графе, що ви творите? Добре, що я вас знаю, а якби чужий хто, так і напад серцевий отримати можна. І що ви кричали?

— Це я німецькою вимагав від вас здатися. Бачите, як непомітно підкрався! За методом індіанців! На фронті буду німців як курчат у полон таскати!

— Графе, на фронті що хочете робіть, а тут кукурудзу, будь ласка, не толочіть мені.

Тільки прийшов на хутір, як перестріла мене Уляна Гаврилівна.

— Іване Карповичу, дозвольте мені з вами поговорити, — каже. Я аж озирнувся з подиву, чи немає кого чужих. Немає.

— Уляно Гаврилівно, відколи вам дозвіл потрібний, щоб зі мною побалакати?

— Просто справа важлива, — каже вона і мнеться на місці. Тут тільки помічаю, що розчервонілася вона, руки не знає де подіти. Хвилюється.

— Ну, як важлива, то ходімо до садка.

— Там Моніка грається. Давайте краще до хати.

— Добре, — пішов за Уляною Гаврилівною, а сам уже й не знаю, що думати. Такий сьогодні день, що будь-чого можна чекати.

Зайшли ми, Уляна Гаврилівна попросили мене сісти. Я сів, вона мовчить.

— Та кажіть уже, не лякайте, — прошу її.

— Я, той, Іване Карповичу, вирішила звільнитися.

— Що? — я аж отетерів, бо всякого чекав, але не такого. — Як?

— Прошу відпустити мене. Працювала я на вас сумлінно, правда ж?

— Та правда Але чому ви вирішили звільнитися? Невже хтось кращу платню запропонував? Так давайте обговоримо. Скільки?

— Ні, Іване Карповичу, не в грошах справа Невже ви думаєте, що от я від вас за гроші пішла б?

— А в чому тоді справа?

— Та той... — вона нітиться, але нітиться дивно, так наче з задоволенням.

— Що? — я вже аж підозрюю Штейнера та його людей, що вирішили вдарити з такого несподіваного боку і позбавити мене прислуги.

— Познайомилася я з чоловіком, — несподівано каже Уляна Гаврилівна, ще більше червоніє і з гордістю дивиться на мене. А мене наче мішком по голові вдарили. Блимаю очима і сказати нічого не можу.

— Будемо ми жити разом, як усі люди. Тому і йду від вас Дуже вам за все вдячна Сподіваюся, що не образитесь ви на мене.

— А що хоч за чоловік? — питаю я, бо жодних здогадок не маю. Адже живемо ми на хуторі самі, як хтось і приходить, то зі мною спілкується чи з графом. Навіть як у Ромни на закупи їдуть Уляна Гаврилівна, так завжди зі мною. — Де ви з ним познайомилися?

— Чоловік хороший, дуже. А познайомилися ми у цирку.

— Де?

— У цирку. Пам’ятаєте, два дні тому були ми в Ромнах. У вас якась зустріч була, а мені ви дозволили до цирку піти. Там виступав маестро Леоні, фокуси показував. У тому числі дива пам’яті, коли йому глядачі різні числа казали, а він запам’ятовував. По двадцять і більше. Потім спитали, чи може так хтось із глядачів робити, кілька людей спробували, але

1 ... 230 231 232 ... 248
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"