Читати книгу - "Стрі-чен-ня"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І він хвисьнув коня, подався собі.
Я задумався трохи, але, судячи зі сказаного, довго задумуватись було мені не в користь, то ж я подався шукати свій скарб.
Дзуськи.
Там, де я закопував, скарбу не було.
Ми вовтузились аж до спадання сутінок: я штирхав землю шаблею, безсовісно лаявся і тупав ногами, Наталя снувала вкруг тополі з гілкою вербички, наче шукаючи місця під криницю (насправді вона перед тим заговорила лозу на скарб), а Гнат стояв стовпом, нахмуривши чоло, і все поривався щось порадити, але спинявся тут же, бо сам не знав що.
Врешті над долиною засяяли зорі і з-за тополі виглянув ріжок місяця.
Чумацький Шлях розтаскався вздовж дороги, а туман згустився ще дужче.
— Треба звать ховало, — врешті вивела Наталя. — А шо ж… — скрушно похитала головою.
— Чого? — спитав я, бо думав, що хоч зараз обійдемось без усіляких духів та подібної їм нечистої сили.
— Ви скарб заговорили? — спитала мене небога.
— Ні, — одповів я, — а що, треба було?
— Ну а як, — кивнула вона, — і окраєць хліба несоленого або ще чого їстівного закопати, шоб духа задобрити, а так шо? Так він скарб ваш і приховав.
— Хто?
— Ховало, а хто ж.
— Ти бач.
— Та нічого, — махнула Наталя рукою, — дасть бог я домовлюсь. А в вас часом немає сиру?
— Ні, а нащо? — спитав я.
— Він сир любить. Дух.
— Мерці теж люблять, — вивів я, чогось згадавши баченого на навський великдень мерця.
— І мерці, — байдуже погодилась Наталя. — Ну та хай, я йому двійко червінців зі скарбу оставлю. Ви з Гнатом одійдіть трохи, а я погомоню тутечки. А то він не явиться, як ми всі втрьох…
Ми одійшли, всілись на обочині.
Десь коло полуночі під тополею зблиснуло безліч світлячків-очей і почувся тихий старечий голос. Писклявий такий, як у бабці. Наталя теж щось говорила, але дуже тихо, нерозбірливо. Врешті розмова велась спокійно, й це вже було півсправи.
Та врешті тоді ж по полуночі в нас з Гнатом зявились свої справи, і ми облишили розмову під тополею.
А сталось, власне, ось що.
Через деякий час із-за заростей на повороті долинули голоси.
Дитячі.
Вони співали давню, добре відому мені русалчину пісеньку з тих, що виспівують зазвичай на русалчин тиждень:
Проводили та русалоньки, проводили,
Щоб вони до нас сим літечком не ходили,
Щоб вони та наше житечко не ломили,
Щоб вони та наших діточок не ловили…
І тому подібне.
— То недобре, — мовив я до Гната, — ану, хлопче, одсунься од дороги.
— А хто то? — злякався він.
— Потерчата, либонь. Мо, не помітять.
Але знову дзуськи.
Од дороги зразу ж долинуло:
А там на обочині дядечки сидять,
Скоса на дороженьку глядять,
Та із нас малесеньких дивують,
Що ці наші співаночки чують.
— О вражі діти! — вилаявся я.
А потерчата наближались до нас.
Двійко дівчаток-мерців у самих сорочинах.
І знаєте, хто то були?
Ярина й Марина з населеного вовкулаками хутора.
— Тут сидять Наталчин дядько
І сусід наш Гнатик,
Мають нас ці добрі люде
Гарно пам’ятати.
Ми ж живими бувши з ними
Чорний хліб і воду
І широкий двір ділили,
І всяку негоду, —
Проспівали в один голос потерчата.
— Наталю! — позвав я небогу, бо хоч і не хотів, щоби вона їх стріла, одначе ж підозрював, що сам не впораюсь.
— Зараз, — озваласьвона од тополі.
А потерчата наближались до нас.
— Наталю! — знову позвав я.
Духи спинились на обочині дороги.
З туману вибігла Наталя.
— Наталю! — всміхнулись потерчата своїми синіми мертвими губами.
Їх мертві лиця рвались засяяти щастям, але не могли, а скляні очі їх блищали у світлі молодика.
Наталя спинилась, мов скам’яніла.
А потерчата намагались усміхатися.
— Чого ви тут? — врешті видавила вона з грудей. — Чого вони од нас…Ви ж хрещені. Іменами вас нарекли. Ярина, Марина.
— Та ні, ми так, — знову всміхались мертві діти, — ми тебе хтіли навідати. От бач, навідали. А тепер підем. Не переймайся. У тебе все буде добре. У цім житті.
— А ви…ви… — Наталчин голос дрижав.
— А нам краще. Тут осінь надлітає на хутірські сади. Димлять скошеним бадиллям городи. Ідуть дощі і прибивають пил курних шляхів. Буде листопад і грязь на дорогах. Відгомонять ярмарки. Відженяться люди. В печах тріщатиме хмиз. З пасовиськ збредеться худоба. Хтось колисатиме дітей. А затим надійде зима. Сніговиці заметуть хутори. Приморозять діброви, і лісове птаство заб’ється під зчорнілі солом’яні стріхи. Увечері ще де-не-де блиматимуть вогники полкових міст і сіл. Хтось брестиме стежиною. Але ополуночі все замовкне. Задрімає під кучугурами снігу. У вишині блищатимуть зорі, розливатиметься по кучугурах їх світ. Мертві дерева колись зелених шумливих солов’їних гаїв стануть безглуздими трупами. І лиш світ зір у глупу ніч світу і більш нічого. Та вітер зі степів ганяє сніг. Може, одну ніч, може, тисячі літ ганятиме. Лише одне — до нового Стрічення. А там прийде весна…
— І що?
— А нічого.
— Та ви ж… вас бо… — вистогнала Наталя, не соромлячись рясних сліз на лиці.
— А в нас в Ирії завше літо, — вивели потерчата і несподівано розтали в світанковій імлі.
Виходить, так само несподівано прийшов новий день.
— Я цеє… — мовила, виплакавшись, Наталя. — Скарб знайшла.
XV. Стрі-чен-ня
На цьому, шановні читачі, обірветься моя оповідь.
Вже ж вибачайте і не держіть на старого зла.
Так уже виходить, що розпорошується по літах пам'ять про буденне, дріб’язкове, а таким і було наше подальше життя.
Оселились ми всі в тому ж таки полковому Ніжині, вірніше, там зимували, а на літо вибирались на хутір поблизу, що звався Вишневим.
Там у мене була чималенька пасіка і ще справа — няньчити онуків.
Себто Наталчиних і Гнатових дітей, котрі звали мене дідом, чим я вельми пишався.
Гнат із Наталею побрались тієї ж осені, якої ми сюди явились.
Жили вони гарно, доладно, багато хто б позаздрив.
Та й заздрили ж, і в Ніжині, і тут, на хуторі.
Розпускали по околиці чутки, ніби Наталя відьма, а Гнат, чоловік її, перевертень од роду і людей їсть — чого тільки не придумають, аби занапастити честь порядних людей.
Та Господь їм суддя.
А до нас іще ж пан Мазепа той, ВартовиЙ, котрому ми меч на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стрі-чен-ня», після закриття браузера.