Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

— Отже, ти розлютив Дарклінґа, а тепер збираєшся розвернутися на сто вісімдесят градусів і зрадити ще й нового замовника?

— Анітрохи, — щиро образившись, заперечив Штурмгонд. — Мій замовник заплатив за те, щоб я привіз вас до Равки, а не утримував там. Така послуга коштуватиме додатково.

Я подивилася на Мала. Той знизав плечами і сказав:

— Він брехун і, напевно, ненормальний, та водночас має рацію. Вибір у нас невеликий.

Я потерла скроні. Відчувала, як насувається головний біль. Почувалася втомленою й розгубленою, а Штурмгондова манера вести бесіду викликала у мене бажання застрелити когось. Бажано його. Однак він звільнив нас від Дарклінґа, і щойно зійшовши з його корабля, ми з Малом спробуємо втекти. А думати про інше мені поки що не вдавалося.

— Гаразд, — неохоче погодилась я.

Капітан усміхнувся:

— Як приємно дізнатися, що ви нас не топитимете.

Він жестом покликав матроса, котрий тинявся неподалік.

— Приведи Тамару і скажи, що вона ділитиме свої покої з Заклинателькою, — наказав він. Потім тицьнув пальцем у Мала: — А він може зупинитись у Толі.

Перш ніж Малові вдалося відкрити рота і запротестувати, Штурмгонд попередив його:

— На кораблі все влаштоване так. Я даю вам повну свободу на «Волкволні», доки ми не дістанемося до Равки. Але попрошу не зловживати моєю щедрістю. На кораблі є правила, а в мене є межі.

— Поговорімо віч-на-віч, — процідив крізь зуби Мал.

Я поклала долоню йому на руку. Ми б почувалися безпечніше, якби залишилися разом, однак зараз був не той час, щоб чіплятися до корсара.

— Хай буде так, — сказала я. — Зі мною все буде гаразд.

Мал розлючено зиркнув на нас, розвернувся на каблуках і рвучко перетнув палубу, зникнувши серед упорядкованого безладу мотузок і вітрил. Я рушила назирці.

— Можливо, він хоче побути на самоті, — припустив Штурм­гонд. — Таким людям потрібна прірва часу на роздуми і самозвинувачення. Інакше вони починають дратуватися.

— Ти хоч до чогось ставишся серйозно?

— Ні, якщо можу цього не робити. Серйозне ставлення робить життя складним.

Я похитала головою.

— Цей твій замовник…

— Навіть не завдавай собі клопоту. Можна не розповідати, що в мене було чимало замовників. Після зникнення зі Зморшки попит на тебе піднявся. Звичайно, здебільшого люди вважали тебе мертвою. Хотіли опустити ціну. Спробуй не брати це близько до серця.

Я глянула на протилежний бік палуби, де екіпаж викидав за борт корабля тіло морського батога. Із зусиллям штовхнувши тварину, вони перекинули її через загорожу шхуни. Змій гучно шубовснув у воду. Ось так швидко зник проковтнутий морем Русал.

Пролунав довгий свист, члени екіпажу поспішили до постів, а Верескуни зайняли свої місця. Уже за мить вітрила напнулися, наче велетенські білі квіти, і шхуна знову помчала вперед, прокладаючи собі шлях до Равки, додому.

— Що збираєшся робити з лускою? — поцікавився капітан.

— Не знаю.

— Серйозно? Попри мою сліпуче привабливу зовнішність, я не такий гарненький дурник, яким здаюся. Дарклінґ збирався вдягти луску морського батога на тебе.

«То чому ж він не вбив його?» Убивши оленя й одягнувши мені нашийник Морозова, він пов’язав нас навіки. Я здригнулася, пригадавши, як чоловік посягнув на той зв’язок і заволодів моєю силою, а я безпомічно стояла поруч. Невже драконова луска дала б йому такий самий контроль? І якщо так, чому б не взяти її?

— У мене вже є підсилювач, — відповіла я.

— Ще й потужний, якщо вірити балачкам.

Найпотужніший у світі.

Так сказав Дарклінґ, і я цьому вірила. Та що, як існує щось більше? Що, як мені вдалося торкнутися лише початків оленячої сили? Я похитала головою. Божевілля якесь.

— Підсилювачі не можна поєднувати.

— Я читав книжку, — кинув Штурмгонд. — І, схоже, поєднувати їх можна.

Я відчула вагу «Історії Санктія» у своїй кишені. Невже Дарк­лінґ боявся, що я дізнаюся таємниці Морозова зі сторінок дитячої книжки?

— Ти не розумієш, про що говориш, — присоромила я капітана. — Жодний гриша ніколи не мав двох підсилювачів. Ризики…

— Оце слово при мені краще не використовувати. Я просто страшенно люблю ризикувати.

— Не так, — похмуро заперечила я.

— Шкода, — пробурмотів він. — Якщо Дарклінґ наздожене нас, не думаю, що цей корабель чи його екіпаж переживуть ще одну битву. А другий підсилювач міг би зрівняти шанси. А може, навіть дати нам фору. Ненавиджу чесні бої.

— Або він може вбити мене, чи потопити корабель, чи створити нову Тіньову Зморшку, чи навіть гірше.

— У тебе справжній дар наганяти страху.

Мої пальці майнули до кишені в пошуках вологих лусочок. Мені бракувало інформації, а гришинську теорію я, м’яко кажучи, знала поверхово. Утім, це правило завжди здавалося зрозумілим: один гриша — один підсилювач. Я запам’ятала слова з заплутаного філософського тексту, який мене змусили прочитати: «Чому гриша може володіти лише одним підсилювачем? Я краще відповім на інше запитання: чи існує щось нескінченне? Так: усесвіт і людська жадібність».

Мені потрібен був час на роздуми.

— А ти дотримаєшся обіцянки? — озвалася я нарешті. — Допоможеш нам утекти?

Сама