Читати книгу - "Облога та штурм, Лі Бардуго"

Я витріщилася на нього.

— Ти зрадив Дарклінґа заради грошей?

— «Зрадив» — це гучно сказано. Я цього типа майже не знаю.

— Ти божевільний, — очманіла я. — Сам знаєш, на що він здатний. Жодна винагорода цього не варта.

Штурмгонд вишкірився.

— Подивимося.

— Дарклінґ полюватиме на тебе до кінця твого життя.

— Тоді в нас буде дещо спільне, еге ж? До того ж мені подобаються впливові вороги. Це дає почуття важливості.

Мал склав руки на грудях і взявся замислено розглядати корсара.

— Не можу вирішити, божевільний ти чи недоумкуватий.

— У мене стільки гарних рис, — погодився Штурмгонд, — іноді складно вибрати.

Я похитала головою. Корсарові бракувало клепки.

— Якщо хтось запропонував більше за Дарклінґа, то хто ж це був? Куди ти нас везеш?

— Спершу доведеться відповісти на моє запитання, — відповів капітан, тягнучись до кишені свого сюртука. Він витяг тоненьку червону книжечку й кинув її мені. — Чому Дарклінґ носив її з собою? Він не здався мені дуже побожним.

Упіймавши книжку, я перевернула її, хоча наперед знала, що це таке. Золоті літери зблиснули на сонці.

— Ти її вкрав? — здивувалася я.

— Разом із численними документами з його каюти. Утім, знову ж таки, технічно це була моя каюта. Не думаю, що це можна назвати крадіжкою.

— Технічно, — роздратовано нагадала я, — каюта належить капітанові китобійного судна, в якого ти вкрав корабель.

— Твоя правда, — визнав Штурмгонд. — Якщо ідея з Заклинателькою Сонця не спрацює, можеш влаштуватись адвокаткою. Схоже, характер у тебе достатньо в’їдливий. Утім, мушу зауважити, що книжка, власне, належить тобі.

Він потягнувся вперед і розгорнув палітурку. На ній було написане моє ім’я: «Аліна Старкова».

Я намагалася зберегти незворушний вираз обличчя, та думки оскаженіли. Це був мій примірник «Історії Санктія», який кілька місяців тому в бібліотеці Маленького Палацу мені дав Аппарат. Після моєї втечі до Ос Альти Дарклінґ обшукав мою кімнату, та навіщо йому було брати цю книжку? І чому він так переймався тим, чи не прочитала я її, бува?

Погортала сторінки. Книжечка була прекрасно ілюстрована, однак жахливо похмура як на дітей. Дехто зі Святих на малюнках творив дива або займався благочинністю: Сан-Фелікс між яблуневим цвітом; Санта-Анастасія рятує Аркеск від нищівної чуми. Однак на більшості сторінок зображувалися муки святих: втоп­лення і четвертування Санта-Лізабети, усікновення голови Санта-Любові, Сан-Ілля в кайданах. Я застигла. Цього разу приховати реакції мені не вдалося.

— Цікаво, ні? — озвався Штурмгонд. Він постукав по сторінці довгим пальцем. — Якщо я не помиляюся, це створіння, яке ми щойно впіймали.

Нікуди правди діти: за Сан-Іллею у хвилях якогось озера чи моря чітко виднілись обриси морського батога. Та це ще не все. Мені ледве вдалося не торкнутися рукою нашийника. Згорнувши книжку, я здвигнула плечима.

— Чергова казочка.

Мал приголомшено витріщився на мене. Не знаю, чи побачив він, що там намальовано.

Мені не хотілося повертати «Історію Санктія» Штурмгондові, та він уже й так зробився підозріливим. Я змусила себе простягти йому книжку, сподіваючись, що він не помітить, як тремтить рука. Капітан подивився на мене, потім виструнчився і обтрусив манжети.

— Залиш собі. Зрештою, вона справді твоя. Переконаний, ти вже помітила, що я неабияк поважаю приватну власність. До того ж тобі знадобиться якесь заняття, поки ми дістанемося до Ос Керво.

Ми з Малом вибалушили на нього очі.

— Ти везеш нас до Західної Равки? — перепитала я.

— Я везу вас на зустріч зі своїм замовником, а більше розповісти не можу.

— Хто він такий? Чого від мене хоче?

— Впевнена, що це він? Може, я везу тебе до фієрданської королеви?

— Справді?

— Ні. Але думати завжди слід неупереджено.

Я роздратовано зітхнула.

— Ти хоч колись відповідаєш на запитання прямо?

— Важко сказати. Ой, я знову це зробив.

Стиснувши кулаки, я повернулася до Мала.

— Я зараз уб’ю його.

— Відповідай на питання, Штурмгонде, — гиркнув хлопець.

Капітан вигнув брову.

— Вам слід запам’ятати дві речі, — відповів він, і цього разу я почула в його голосі сталеві нотки. — По-перше, капітани не виконують наказів на власному кораблі. По-друге, я хочу запропонувати вам угоду.

Мал фиркнув.

— І чого б ми мали довіряти тобі?

— Вибір у вас невеликий, — ґречно озвався Штурмгонд. — Я чудово розумію, що ви можете потопити корабель і відправити нас у глибини, однак сподіваюся, що ви скористаєтеся нагодою поспілкуватися з моїм клієнтом. Послухайте, що він хоче сказати. Якщо вам не сподобається його пропозиція, присягаюся, я допоможу вам втекти. Відвезу вас у будь-яку точку світу.

Я вухам своїм не вірила.