Читати книгу - "Око ґолема, Джонатан Страуд"

Діставшись південного берега, Натаніель повернув ліворуч — геть від натовпу, до розкішного кварталу, куди не пускають простолюд. Там, біля причалів, ліниво, без нагляду, гойдалися яхти чарівників. Найбільшою та найвишуканішою з них була «Вогняна буря» панни Вайтвел.

На розі кварталу раптова сирена змусила хлопця здригнутись. Обернувшись, він побачив, що біля тротуару зупинився лімузин панни Вайтвел. За кермом сидів кремезний шофер. Із заднього вікна визирнуло кутасте обличчя наставниці. Вона поманила Натаніеля до себе:

— Нарешті! Я по вас послала біса, та ви вже пішли Сідайте. Їдьмо до Ричмонда.

— Прем’єр-міністр?..

— Хоче зустрітися з вами особисто. Мерщій!

Натаніель підбіг до автомобіля. Серце шалено калатало в грудях. Такі несподівані запросини не обіцяли нічого приємного.

Тільки-но він зачинив дверцята, як панна Вайтвел подала шоферові знак рушати. Автомобіль помчав набережною Темзи, й захоплений зненацька Натаніель упав на сидіння. І тут-таки, під уважним поглядом наставниці, вмостився як слід.

—Гадаю, вам зрозуміло, з якої причини нас викликають?— сухо поцікавилась вона.

—Так, мадам. Через оту подію на Пікаділлі?

—Авжеж. Пан Деверо хоче знати, яких ми вжили заходів. Зверніть увагу, Джоне: я сказала — «ми». Оскільки я — один із старших міністрів, відповідальних за внутрішні справи, ця подія загрожує певними прикрощами й мені. Мої вороги спробують скористатися нею у власних інтересах... Що я маю відповісти їм, коли мене спитають про цей злочин? Ви встигли кого-небудь заарештувати?

Натаніель кахикнув:

— Ні, мадам.

—Хто в ньому винен?

— Нам... достеменно ще невідомо, мадам.

— Та невже? Я сьогодні розмовляла з паном Теллоу. Він доволі однозначно звинуватив у цьому злочині Спротив.

— Он як... А він... е-е... пан Теллоу теж їде до Ричмонда?

— Ні, не їде. Я взяла вас, бо ви до вподоби панові Деверо. Це може стати нам у великій пригоді. Пан Теллоу не такий показний. Як на мене, він надто самовпевнений і недоумкуватий. Пхе! Він навіть не здатний вимовити як слід закляття — про це свідчить колір його шкіри... — наставниця пирхнула своїм блідим, тонким носом. — Ви — кмітливий хлопець, Джоне. Вам зрозуміло: якщо прем’єр-міністр розгнівається на мене, то я розгніваюсь на своїх підлеглих. Ось чому пан Теллоу тривожиться. Він знає, що вві сні людині може з’явитися дещо страшніше за кошмари. Поки що головний мій гнів упаде на нього, проте й вам не варто заспокоюватись. Хоч який ви молодий, вас теж можна багато в чому звинуватити. Ось і пан Теллоу вже хоче звалити всю відповідальність на вас.

Натаніель мовчав. Панна Вайтвел кілька хвилин спостерігала за ним, та врешті обернулася до Темзи, якою під музику сурм уже йшла в бік моря невелика флотилія малих військових суден. Тут були й судна для далеких плавань — із дерев’яними корпусами, обшитими бляхою, — й дрібні патрульні боти, призначені для рейсів уздовж європейського узбережжя. Всі вони йшли під повними вітрилами, піднявши прапори. Натовп на набережній радів, кольорові стрічки серпантину злітали високо в небо й дощем падали в річку.

***

На той час пан Руперт Деверо перебував на посаді прем’єр-міністра майже двадцять років. Магічними здібностями він не дуже відзначався, зате був видатним політиком і утримував владу завдяки тому, що майстерно нацьковував своїх колег один на одного. Кілька разів його намагалися скинути, та його спритна шпигунська мережа щоразу викривала змовників до того, як вони встигали щось зробити.

Пан Деверо від самого початку розумів: його влада здебільшого ґрунтується на тому, щоб зберігати відстань між собою й своїми підлеглими в Лондоні. Тому він переніс свій двір до Ричмонда — миль за десять від центру столиці. Старші міністри щотижня відвідували його для консультацій, надприродні посланці переносили туди-сюди доповіді й накази, тож прем’єр-міністр був обізнаний з усіма новинами. Водночас він міг цілком задовольняти свою схильність до розкошів — самотнє, затишне розташування його ричмондської резиденції неабияк цьому сприяло. Крім усяких інших звичок, пан Деверо мав пристрасть до театру. Вже кілька років він приятелював з найкращим драматургом сучасності — Квентіном Мейкпісом, напрочуд завзятим добродієм, що раз по раз відвідував Ричмонд і влаштовував для прем’єр-міністра приватні вистави.

Поволі пан Деверо старішав, підупадав на силі — й дедалі рідше виїздив з Ричмонда. А якщо й виїздив — чи прийняти парад військ, що вирушали на континент, чи побувати на театральній прем’єрі, — його незмінно оточував загін охоронців-чарівників дев’ятого ступеня і батальйон горл на другому рівні. Особливо ці заходи було посилено після заколоту Лавлейса, коли пан Деверо мало не загинув. Його страх ріс, мов бур’ян на купі гною, обплутуючи й заражаючи всіх підлеглих. Жоден з його міністрів не почувався безпечно: вони тривожились і за свою посаду, і за своє життя.

***

Вимощене рінню шосе проминуло кілька сіл, що розбагатіли завдяки ласці пана Деверо, й нарешті привело до самого Ричмонда — скупчення ошатних будинків, розкиданих широкою рівною лукою, між дубами й каштанами. За лукою було видно високий червоний цегляний мур з візерунчастою чавунною брамою, захищеною незліченними закляттями. За брамою починалася коротенька тисова алея, що вела у двір Ричмондського замку.

Лімузин завмер біля парадного ґанку. Четверо лакеїв у багряних лівреях вибігли на ґанок, щоб допомогти приїжджим. Попри те, що надворі був сонячний день, над дверима світились яскраві ліхтарі, і в високих вікнах першого поверху теж весело горіло світло. Десь удалині сумно й ніжно грав струнний квартет.

Однак панна Вайтвел не поспішала наказувати лакеям відчинити дверцята автомобіля.

— Там будуть усі міністри, — сказала вона. — Мені немає потреби повчати вас, як слід поводитися. Безперечно, пан Дюваль сьогодні особливо лютуватиме. Нинішня пригода для нього — чудова змога здобуту серйозну перевагу. Нам обом слід бути напоготові.

— Так, мадам.

— Не підведіть мене, Джоне!

Вона стукнула у віконце. Лакей кинувся до автомобіля й відчинив дверцята. Наставниця та її учень разом піднялися невисокими сходами з пісковику і вступили до замкового передпокою. Тут музика залунала гучніше, ліниво струменіючи серед важких портьєр і східних меблів: часом вона то набігала хвилею, то знову вщухала. Здавалося, що її чути зблизька, однак музикантів видно не було; щоправда, Натаніель і не сподівався їх побачити. Щоразу, як він бував у Ричмонді,