Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

й даосизм», виданій німецькою 1915 року, Вебер писав, що конфуціанство закликало до такого підходу, який призвів до раціонального пристосування до матеріального, природного світу, на відміну від західного мислення, спрямованого на «раціональне опанування світу». Як мені здається, Вебер просто-таки проігнорував те, що жодна країна світу не наблизилася до раціонального опанування природи так близько, як Китай. Великий канал перевершував усі досягнення європейців аж до ХХ століття. Може, Вебер дійшов такого висновку, бо не цікавився однією великою особливістю Китаю — його вмінням утілювати вкрай складні проєкти, щоб контролювати й транспортувати воду. Таке вміння годі знайти будь-де у світі.

Обмеження згаданого європоцентричного погляду на розвиток раннього Китаю також стають помітні, коли поглянути на технологічні інновації цієї країни в морській сфері. Наукові експедиції династії Мін через Індійський океан знову стали актуальними, зокрема тому, що Сі Цзіньпін покликається на них як на великого й мирного попередника нового Шовкового шляху, який Пекін побудує між Китаєм, Азією, Африкою та Європою. Очолював цю експедицію Чжен Хе — мусульманський євнух, якого в дитинстві китайці взяли в полон, відвезли в Пекін і кастрували. За часів Мін він здіймався соціальними щаблями й на початку XV століття став одним із найближчих людей імператора Юнле. Чжен Хе організовував такі експедиції, що організаторською складністю й технологічним рівнем перевершували виправи Колумба в Атлантичний океан за 100 років пізніше[119]. Човни Чжена були вп’ятеро більші за колумбівські. Китайський експедиційний флот налічував 63 кораблі, що вміщували 27 000 осіб, і досяг мети — продемонстрував і підтвердив владу та позицію Китаю.

Саме тому комуністична партія Китаю 600 років по тому говорить про ці експедиції, згадуючи свої добрі наміри: достоту, як династія Мін мала мирні цілі, так і компартія має мирні наміри, будуючи новий Шовковий шлях. Величезний флот Чжен Хе вирушив у світ не задля грабунку чи завоювань нових земель, а щоб налагодити контакти. Як порівняти з іспанськими конкістадорами, для яких Колумб відкрив двері, чи португальськими завойовниками в Індії, це вкрай показово. Однак Сі не згадує (це взагалі не пасує в офіційні наративи про експедиції) того, що більшість на кораблях становили вояки. Експедиція мала, певна річ, чимало цілей, а однією з них було показати силу Китаю.

  Конфуціанство, бюрократія і система іспитів

Така сильна, усюдисуща держава, як китайська, з її незвично складними, але водночас дуже конкретними завданнями, що їх доводилося розв’язувати, коли династія воліла зберегти владу, передбачала наявність широкої та ефективної бюрократії. Одна з великих проблем династії Мін — масштаби корупції. Це питання часто було пов’язане з суперництвом двох панівних прошарків суспільства — євнухів і чиновників. Адміністрацію династії очолювали чиновники, які обов’язково вчилися за єдиною та чіткою програмою. Придворних назначав сам імператор, тому цю частину персоналу, що виявилася найкорумпованішою, свідомо до­укомплектовували євнухами, щоб зменшити можливості родинних змов проти імператора.

У перший рік правління династії Мін імператор запустив антикорупційну кампанію. З корупціонерами не церемонилися: від тих, хто брав хабарі й кого викривали, відрізали шматок за шматком, доки ті не помирали. У тяжчих випадках страчували цілі клани. Відомий приклад — Лю Цзінь (1451—1510), впливовий євнух при дворі імператора Чжу Хоучжао (1506—1521). Це був один із найбільших корупціонерів в історії Китаю, водночас його вважають за одного з найбагатших в історії. У резиденції Лю Цзінь нібито зберігав 449,75 кілограма золота та 9682,47 кілограма срібла. Імператор наказав його стратити методом «тисячі порізів». За легендою, за три дні його проштрикнули ножем 3357 разів. Лю помер після того, як кати відрізали від нього 300—400 шматків, що їх глядачі купували, смажили та їли, запиваючи рисовим вином і проклинаючи його ім’я[120].

Імператори династії Мін надавали чимраз більше значення колективним роботам, тож усвідомлювали важливість ефективної бюрократії. Тому вони зважали на навчання чиновництва. Зокрема, імператори створили оригінальну й широку для свого часу освітню систему, яку мусили проходити всі бюрократи в державному керівництві. Одна з передумов стабільності династії полягала в тому, що чиновники та лідери, завдяки спільній освітній системі, розвинули елементи елітної та високої культури, такий собі дух колективізму. Усі, хто хотів керувати державою, мусили складати централізовані іспити. Освіта полягала в тому, що студенти писали есеї, пов’язані з ученням Конфуція, вивчали математику й навіть стрільбу з лука — одне з найулюбленіших занять імператорів династії Мін. Усі (тут, вочевидь, ідеться лише про чоловіків) складали однакові іспити, хоч ліпше це назвати випробуваннями. У великих залах парти щільно ділили на такі собі кабінки, і в кожну заходив один випускник. Там вони сиділи на твердих лавах упродовж кількох днів, а за ними пильно наглядали солдати, щоб ніхто не списував. Есеї потрібно було писати за визначеною моделлю. Імператор самотужки визначав у списку порядок розташування тих, хто склав. Відтак вони могли починати працювати — першим кроком у надзвичайно привабливій кар’єрі бюрократа потужної династії була робота в адміністрації провінції. Так виникла державна адміністрація, яка в принципі була такою собі подовженою рукою імператора в суспільстві й анітрохи не стосувалася сучасних європейських ідей про бюрократію, що так чи інакше репрезентує інтереси суспільства.

Тож система освіти бюрократів була сувора й водночас розчиняла перед ними двері. Ці можливості зумовлені іншою важливою рисою в історії китайського суспільства — тут ніколи не розвинулася кастова система, як у Індії. І посаду імператора міг фактично здобути будь-хто. На практиці таке ставалося, звісно, зрідка, хоч і сама династія Мін доводила, що це можливо. Право власності на землю також було гнучкіше, ніж у багатьох європейських країнах, адже землею могли володіти не лише еліти, церква чи король. На початку правління династії Мін лише 15 відсотків адміністраторів походили з чиновницьких родин. Згодом цей відсоток зріс, але навіть наприкінці правління Мін нових бюрократів, що зростали в родинах адміністраторів, було досить мало. Тож завдяки відкритим можливостям виникла нова еліта освічених людей, яка була доволі велика — за підрахунками, майже пів мільйона чоловіків навчалися в цій освітній системі[121].

Завдяки такій неоконфуціанській системі династії Мін вдалося встановити ефективну адміністрацію, що втримувала династію на троні 300 років. Майбутні бюрократи вивчали конфуціанський канон і тексти Конфуція. Конфуціанство розглядало не метафізику й теологію, а радше прагматичні питання, що мали значення для стабільності та керування державою. Конфуціанство ґрунтувалося на уявленні про міфічне, ідеалізоване минуле й на епосі імператора Юя — тоді ж бо всі знали місце та обов’язки в суспільстві і всі підтримували інституції, які були запорукою стабільності та ладу. Тож елітарне суспільство ґрунтувалося не лише на примусі та грубій силі, а й на культурній лояльності.

Імператор Юнле також почав іншу ініціативу, яка виявила силу держави, важливість культури та освіти, а також потребу згуртувати китайські еліти навколо спільної ідеологічно-історичної традиції. Він наказав, щоб усі знання Китаю зібрали й записали. Книжники роз’їхалися країною, щоб зібрати, копіювати та записати всю літературу та всі наявні знання. Так, у XV столітті світ побачила «Енциклопедія Юнле», котра налічувала 11 915 томів.

  Безвірні річки та доля династій

За часів династії Мін, як і за всіх китайських