Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

династій, легітимність імператора залежала від того, чи не позбавлять його Небесного мандата. Цей мандат надавав імператорові унікальну владу, але й водночас робив його династію вразливою. Передумовою стабільності було те, що природні сили — у разі Китаю це великі річки — грали на боці правителя. Щойно Хуанхе та Янцзи не давали того, що від них очікувало суспільство, потерпала не лише економіка, а й під загрозою опинялася політична легітимність імператора та його династії. Вдалі реформи сільського господарства також підважував спад продуктивності. Це було почасти зумовлено наслідками Малого льодовикового періоду в Китаї на початку XVII століття, почасти змінами в міжнародній торгівлі сріблом, через які постачання срібла, що його селяни потребували для сплати податків, стало меншим.

Державне керівництво або династії знову й знову вміло зупиняли спроби повстання — з надзвичайною жорстокістю та ефективністю. Однак у XVI i XVII століттях потопи й посухи траплялися одне за одним. Попри надзвичайну технологічну компетенцію династії, їй не вдалося їх зупинити. Так, Імператорський канал, наприклад, довелося закрити в 1571 і 1572 роках через потоп, тож люди вимушено перевозили харчові продукти вздовж узбережжя. Це послабило економічний фундамент суспільства і водночас легітимність усієї династії. Одна зі справді тривалих тенденцій історії Китаю стає явною: некеровані води вкотре підважують віру в те, що династія й досі мала Небесний мандат, і в те, що імператор і досі син Неба. Коли цей мандат зникав, люди мали право скинути правителя, тому в китайській історії повстання траплялися незадовго після стихійних лих. В останній рік правління Мін Імператорський канал закрили для човнів, що ознаменувало кінець династії.

Перед династією Мін стояло неможливе завдання — контролювати некеровану природу річок. Водночас імператори показували тиранічне єство, використовуючи ту саму природу річки як смертельну зброю проти ворогів. Під час відомого Кайфенського потопу 1642 року правителі буквально воювали водою. Вони, як і багато династій доти, пішли на такий останній відчайдушний крок — власноруч організували катастрофу, щоб зберегти династію. Річище Хуанхе тут розташоване вище від домівок, тож на долю Кайфеня випало чимало катастрофічних потопів в історії. Однак знищення дамби 1642 року запланував губернатор Мін. Він використав паводкові води, щоб прорвати облогу повстанців, яка вже тривала пів року[122]. Греблі прорвало, тож потоп залив усе місто. Із 378 000 жителів загинуло 300 000 — або від паводка, або від голоду та чуми, що виникли внаслідок нього. «Сяйниста» династія, що стала могутньою через уміння контролювати річки на користь держави, занепала, продемонструвавши деспотичну владу над людьми й пославши на них бурхливі води Хуанхе.

Династії Мін не вдалося протистояти тенденціям розпаду суспільства, виявом яких стало знищення дамб. Завойовники вдерлися з півночі, і Великий китайський мур не врятував Мін. Маньчжури, які походять із регіону, північнішого від китайських кордонів, просто обійшли той мур. Кінець династії Мін став мелодраматичним. Приблизно 300 років після того, як династія прийшла до влади, розбивши залишки монгольської династії Юань, останній імператор Мін висів на дереві перед Забороненим містом, поки нові чужоземні правителі йшли до Пекіна.

  Імперія Османів, сон Османа й войовнича імперія

Міф про походження Османської імперії відомий як «сон Османа». Осман був турком-сельджуком, себто належав до етнічної групи, яка кількома століттями раніше мігрувала з Азії до Анатолії, туди, де приблизно 800 років по тому виникне Туреччина. Сельджуки були мусульманами, а Осман був лідером однієї з багатьох так званих «держав ґазі», що виникли на Близькому Сході в ХІІІ столітті[123]. «Ґазі» в ісламі — це приблизно те саме, що хрестоносець у християнстві, тож Осман належав до тих, хто воював у священній війні за іслам проти Візантії. Осман обріс міфами лише після смерті й у міру того, як Османська імперія ставала чимраз більшою й могутнішою. Найголовнішою в розповідях про нього як про засновника Османської імперії стала легенда про сон. За легендою, Османові наснилося, що з його грудей виросло величезне дерево, гілки якого сягали неба, а коріння мережило Азію, Європу й Африку. Невдовзі ця мрія втілилася, а на честь Османа назвали одну з найпотужніших імперій у світовій історії.

Особливість цієї гігантської імперії, що стояла однією ногою на заході, а другою — на сході, полягала не в тому, що вона народилася на полі бою й не в постійних конфліктах османів із сусідами. Усі імперії в історії мали вплив відповідно до того, як використовували військову силу. Османи постійно воювали з Персією під шиїтами і з Візантією, яку розривали релігійні та схоластичні між­усобиці, зокрема про природу Ісуса й заборону його зображення. Візантійська імперія, яка проіснувала майже 1000 років і якою правили 90 імператорів і 125 патріархів[124], зникла назавжди з історії, коли османи завоювали Константинополь і вирізали міське населення. Хоч Османська імперія спричинила одну з найбільших поразок християнського світу з історичного погляду, її успіх був поразкою арабсько-мусульманської експансії. Тепер турки, контролюючи Османську імперію, могли оголосити себе справжніми захисниками ісламської віри та її найефективнішими охоронцями.

Особливість Османської імперії полягає в тому, що вона була організована як войовнича імперія. Упродовж вісімдесяти років її площа збільшилася вдвічі в усіх напрямках. Це було б неможливо без майже постійних воєн. Її варто називати саме войовничою імперією також через те, що в османів був один принцип — переможені ставали їхнім майном. Однак ще більш промовисто: очільник держави, султан, перебував осібно на полі бою і скидався радше на воїна та полководця, ніж на звичайного керівника. Держава османів була воєнною державою з професійною адміністрацією та бюрократією й залишила після себе надзвичайно великий історичний доробок, нові сторінки якого історики відкривають і досі. Це була войовнича держава з елітою, яка в XV столітті дивувалася з того, що в Європі є неписьменні феодали, і констатувала, що знання європейців неабияк відстають від османських.

Османи тривалий час перевершували сусідів на Близькому Сході, Балканах і в Північній Африці з технологічного та організаторського погляду. Вони, наприклад, запровадили перше на європейському континенті постійне військо — уже в XV столітті, і воно налічувало приблизно 20 000—25 000 осіб[125]. Украй важливим було новостворене військо яничарів, що виявилося особливо ефективним і професійним інструментом у руках султана; за допомогою яничарів той підтримував, посилював і розширював владу Османської імперії[126]. Вояків добирали дуже суворо, але це давало султанові підконтрольне військо. Яничарів поповнювали за так званою системою девшірме: щороку тисячі християнських дітей від 8 до 18 років примусово забирали від батьків із Балкан[127]. Іноді дітей забирали як частину податку, що відоме в історії як «кривавий податок». Також було правило, за яким султан мав право на п’яту частину від усіх воєнних трофеїв, що на практиці передбачало й полонених. Ісламський закон, як його тоді тлумачили, дозволяв примусовий перехід з однієї віри в іншу й поневолення військовополонених, тож вони могли стати хребтом султанської армії[128]. Перевагою такої організації війська було те, що режим отримував солдатів, які сліпо підкорювалися вказівкам султана.

Розвиток такого війська з рабів міг ґрунтуватися на тому, що рабство було давньою, встановленою та легітимною інституцією на Близькому Сході, як і в багатьох інших регіонах світу. Ця