Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

Постійна потреба захищатися від вічної загрози катастрофічних паводків, а також потреба копати та ремонтувати канали зумовлені кількома географічними особливостями. Китай розташований у тій частині євразійського континенту, де майже всі опади випадають лише за кілька місяців осені, а решту року не дощить узагалі. Через це рівень води в річках сильно змінюється залежно від пори року. Інший чинник, який сформував більшість великих річок, полягає в тому, що в них стікає тала вода з Гімалаїв. Це означає, що всі річки, а надто Хуанхе та Янцзи, постійно несли із собою рівнинами каміння та намул. Наприклад, кожен кубічний метр «води» в Хуанхе може містити 400 кілограмів намулу, що забиває зрошувальні канали. Однак цікавіше те, що мул, осідаючи далі за течією, поступово підіймає річище над навколишніми землями. На тлі Хуанхе — п’ятої найбагатоводнішої річки світу — усі європейські річки блякнуть, а Ґломма, найдовша річка Норвегії, видається струмочком. Коли Хуанхе виходила з берегів, то не залишала нічого живого, перетворюючись на смертельну загрозу. Тому річку потрібно було загачувати, щоб люди могли жити на величезних рівнинах. І водночас нею потрібно було користуватися, щоб люди могли вирощувати їжу вздовж берегів.

Ці географічні умови створили суперечливий характер річки, її їнь та ян, як це часто називали китайські філософи. Часто одна річка має суперечливі риси, що водночас і доповнюють одне одного. Ця гра та взаємодія суперечностей і утворює річки. Традиційно зв’язок між їнь і ян зображували як дві краплеподібні фігури, що разом утворювали довершене ціле — коло. У такий спосіб можна й думати про річки — так Хуанхе можна назвати «матір’ю китайської цивілізації» і «її бичем». Обидва імені цілком вдало описували річку, і перше не було можливе без другого. Річка створила найродючіші регіони у світі. Водночас лідери династії Мін, як і раніші та пізніші керівники, мусили постійно будувати й підтримувати величезну систему дамб, що перешко­джала зміні річища та смертельним паводкам.

Якщо відвідати рівнини Хуанхе нині, дуже легко зрозуміти значення контролю води. Ідучи вулицями міст, які лежать уздовж річок, іноді маєте поглянути догори, щоб побачити річку — вона може текти на десять метрів вище від людських голів, полів і домівок. Норвежцю, який звик, що річки течуть глибоко в долинах та ущелинах, лячно ходити в тіні височезних дамб і міркувати, які нечувані сили вони стримують. У Кайфені — відомому місті, в історії якого греблі рвалися чимало разів, — річище Хуанхе здіймається на 10 метрів над рівнем навколишніх земель. Владі та людям доводилося будувати чимраз вищі дамби через мул, що його річка невпинно наносила. Попри всі витрачені на приборкання річки ресурси та людські життя, за останні 2000 років в історії Китаю Хуанхе рвала греблі щонайменше щодругого року[118]. І хоч державна влада в Китаї пріоритезує захист країни від паводків, Хуанхе та Янцзи зумовили кілька найбільших стихійних лих в історії людства (див. п’яту частину цієї книжки).

Тож побудова дамб — це не вибір, а абсолютна передумова життя та сільського господарства вздовж Хуанхе. Такі системи захисних споруд потребували сильної держави — щоб їх узагалі звести і щоб обслуговувати, адже вода постійно їх нищила. Різні регіони та райони вздовж річок мусили не лише будувати дамби, а й дотримуватися загальної стратегії втримання річки. Так, коли будуєш споруди, потрібно зважати не лише на місцеві водні та захисні потреби, а також й інших людей, що живуть нижче за течією. Неможливо було б анітрохи приборкати великі річки, якби кожен регіон чи громада вирішували самотужки, що робити. Так, збалансованість спроб контролювати воду визначала соціальний розвиток у Китаї в той час.

Такі особливі відносини між суспільством і водою передбачали, що центральна влада, продуктивність землеробства й життя та здоров’я людей — усе це залежало від тісної співпраці між регіонами під пильним і сильним керівництвом. Щойно співпраця припинялася, одразу послаблювалася економіка, а отже, і центральна влада. Коли династії втрачали легітимність і змогу здійснювати потрібні колективні роботи, під загрозу одразу потрапляла сільськогосподарська економіка. Тому регіональна незалежність чи самостійність підважувала всю систему контролю над водою. Європейська феодальна система, що ґрунтувалася на балансі сил між соціальними групами в суспільстві, на балансі між центром і периферією, де феодал міг змінити лояльність, не була оптимальним способом організувати китайське суспільство. Тому феодалізм не прижився в Китаї, а історія маоїстського Китаю в такий спосіб спростувала головну думку матеріалістичної теорії історії про те, що феодалізм — це обов’язкова стадія розвитку, яку мусять пройти всі суспільства.

У низці наукових праць Китай називають «гідравлічною державою», однак я віддаю перевагу більш описовому терміну: це була «водотранспортна й водоуправлінська держава». Адже, крім кон­тролю за річками, Китай мав іншу важливу рису, яка постійно виявляла себе в історії, — він транспортував воду й будував канали. Китайці викопали безліч більших і менших каналів, щоб відвести надлишкову воду з полів і земель, де жили люди, а також побудувати водні шляхи і — що не менш важливо — мережу зрошувальних каналів. Найбільшим і найголовнішим водотранспортним проєктом був Великий китайський канал, або Імператорський канал. Його будували ще з 400-х років до н. е., і він став єдиною комунікаційною системою імперії за часів династії Суй. Канал був хребтом китайської системи внутрішніх перевезень, завдяки йому могли перевозити їжу, сировину та солдатів із півдня на північ винятково регулярно й у таких масштабах, про які інші країни лише мріяли.

Коли династія Мін подовжила й розширила Імператорський канал у XV столітті, це був величезний подвиг у багатьох сенсах. Однак насамперед то був вияв виняткової та блискучої влади, а також організаторських і технологічних здібностей китайської влади. Канал став ядром у надзвичайно складному гідроінженерному проєкті, що передбачав контроль над кількома великими водоймами. Коли головному інженеру Бай Їнгу вдалося загатити Хуанхе й скерувати її води в канал, добудований 1415 року, 12 000 човнів із сільськогосподарськими продуктами могли підійматися каналом щороку. Обслуговувати його було так складно, що лише для цієї роботи найняли 50 000 чоловіків. Щоб збагнути популярність династії Мін і конфуціанства, важливо розуміти, що Великий китайський канал був проєктом, якого не зміг би здійснити жоден капіталіст, багата родина чи впливовий феодал. Такий проєкт потребував украй сильної, ефективної й багатої держави з не менш ефективною бюрократією, що могла б комплексно його реалізувати. Саме такою державою керувала династія Мін, і це була найсильніша держава в історії.

Коли філософ Геґель, економіст Маркс і соціолог Макс Вебер описували Китай як країну, де продуктивні сили не могли розвинутися через східний деспотизм, ідеологічну або буддистсько-релігійну відразу до торгівлі й появу так званого «азійського способу виробництва», це був вияв класичного європоцентричного упередженого аналізу, що ігнорував Імператорський канал і техніку штучного зрошування. Це нехтування особливими економічними рисами Китаю виявлене, зокрема, в описах Вебера. Соціолог, який цілком обґрунтовано став класиком завдяки дослідженням бюрократії, держави й форми влади, також запропонував теорію про те, чому Китай не вдосконалювався, і ця теорія й досі має міцні позиції на Заході. У книжці «Релігія Китаю: конфуціанство