Читати книгу - "Ти мене не знаєш, Юлія Феліз"

Вероніка

Ми йшли засніженими вулицями, слухаючи, як під ногами рипить сніг. Крім цього тихого хрусту навколо не було чутно жодного звуку. Наче все навкруги вимерзло. Тільки грайливо пофарбовані снігом ялини привітно махали нам гілками. Гуляючи з Богданом, я геть втратила відчуття часу. Мені точно влетить від мами, але було байдуже. 

— Навіщо ти привів мене сюди? — спитала я.

— Бо хотів побути з тобою.

— То в нас було побачення?

— Ти забула, що я ненавиджу дурні запитання?

— Сам ти дурний, — обурилася я. Який же він зарозумілий віслюк. Я знову дістала телефон, щоб зробити фото засипаних снігом ялинок, але Богдан забрав в мене телефон.

— Давай я. Ставай туди, — скомандував він. — Зайди краще з того боку.

— Я дивлюся, ти спец у художній фотографії?

— А ти спец по бісячих питаннях?

Я хоч і сперечалася з Богданом, але зробила все, що він казав. І не помилилася. Фотки вийшли класні. У мене так ніколи не виходило. І я на них виглядала чудово. Рум’яна від морозу, у присипаній снігом шапці. Схожа на казкову Снігуроньку.

— Давай зробимо селфі, — запропонував Богдан і, не чекаючи згоди, притягнув мене за талію до себе і широко посміхнувся в камеру. — І ще на мій. 

— Будеш цілувати мене перед сном? — не утрималася від насмішки я.

— Я можу не тільки поцілувати, — зухвало сказав Богдан і міцно поцілував мене в губи. 

Від дзвінкого цмоку в мене заклало вухо, а в животі приємно залоскотало. Хоч Коваль інколи і поводиться, як дикун, мені подобається його почуття гумору і впевненість, з якою він говорить і чинить. Наче абсолютно переконаний у своїй правоті. Наче не сумнівається, щоя зроблю все так, як він накаже.

— Ну ти і дурень! — вигукнула я і штовхнула його в груди, хоч хотілося притулитися до цих широких твердих, як камінь грудей, під якими билося гаряче серце.

Погулявши ще трохи, ми пішли до метро. За півгодини були біля мого будинку.

— Іди, бо Ольга Петрівна сваритиме, — підштовхнув мене до дверей Богдан.

Я посміхнулася. Я теж часто називала маму на ім’я по-батькові, хоч вона і ображалася. Казала, що вдома вона для мене лише мама, а не директор. А для Богдана завжди буде суворим учителем, від якого він регулярно отримував на горіхи.

Мама була вдома, готувала вечерю. Ми поїли, і я почала прибирати зі стола, а вона занурилася в читання документів, які принесла зі школи. Вона часто приносила зошити чи журнали, щоб переглядати вечорами. Незважаючи на суворе попередження не затримуватися допізна, вона зустріла мене привітно. Розпитувала про мій день, уважно слухала розповіді про Карину та Лану. Ідучи з дому, я сказала, що гулятиму з подругами.

Я збрехала мамі і відчувала провину. У глибині душі  знала, що повинна бути з нею чесною, особливо щодо Богдана, але боялася її реакції.

Вечір з мамою виявився напрочуд приємним. Сьогодні вона не читала мені нотацій, не питала про плани на майбутнє, а поводилася, як моя подруга. Було дуже незвично говорити  з мамою про подружок і про те, як ми проводимо час разом, але я відчувала, що такі розмови хоч і повільно, але наближатимуть нас одну до одної. Можливо, мама нарешті побачить в мені не ученицю, яку треба наставляти на добрий розум, а дочку, яка шукає мудрості і підтримки  люблячої матетрі. 

-- Ну а на особистому в тебе як? — ні сіло, ні впало спитала мама. Я ледь цукеркою не вдавилася. Так добре сиділи. Навіщо все псувати?

— Мам, не починай, — заскиглила я і схопилася мити чашку, щоб швидше покінчити з неприємною темою, — якщо буде щось серйозне, я тобі обов’язково скажу.

— А Ігор тобі телефонував? Він учора заходив до мене в школу. Такий красунчик став, хоча і в школі був нівроку. Пам’ятаєш Соню Власову? Бігала за ним, як цуценя.

— Мам, я обіцяла старості зателефонувати. Я піду, добре? — я шукала порятунку, а єдиний спосіб урятуватися від маминих лещат — згадати про універ. Все що з ним пов’язано, для неї має священний статус.

Замість того, щоб дати відповідь, мама посміхнулася й відпустила мене. Опинившись у своїй кімнаті, я впала на ліжко й потягнулася до телефону. Переглядаючи фотографії, зроблені сьогодні, затрималася на останній – тій, де ми з Богданом разом. Радість, що випромінювали його очі, відображали моє власне щастя в той момент. Поставила фотку на головний екран і відправила Богдану повідомлення, де подякувала за чудовий вечір.

Я лежала і гадала, що він зараз робить. Пішов додому чи кудись гуляти з друзями? Що взагалі хлопці роблять після того, як проводять дівчину додому. Згадалася чомусь Лана і те, як вона дивилася на Богдана. Я сподівалася, що він напише мені щось у відповідь, та він мовчав. 

Коли я вже лягала спати, телефон завібрував, і я впевнена, що це Богдан, схопила його. Однак на мене чекало розчарування. Це було повідомлення з невідомого номера. Я кілька секунд вагалася, чи відкривати його. Інтуіція підказувала, що хорошого від невідомого адресата годі чекати, та зрештою наважилася. Я натиснула на іконку і побачила те, від чого прекрасний настрій випарувався. Хтось надіслав мені фотографії Богдана у компанії якоїсь кралі. На одному фото Богдан обіймав чорняву красуню. На іншій вже цілував її в шию. Його обличчя було приховане під густими темними пасмами, але сумнівів у тому, що це Богдан, не було.