Читати книгу - "Небажана для владного боса, Адалін Черно"

Певна частка правди в словах Слави є. Так, я не приділяю йому уваги, не підтримую й не допомагаю. І дитину я від нього не хочу. Але провина в цьому лежить виключно на ньому. Коли ми починали зустрічатися й жити разом, я була закохана. І робила все для нього. Все те, в браку чого він мені зараз дорікає.

А потім він почав пити, втративши роботу. Не тому, що я звинувачувала його в цьому. З усіма буває. Навпаки, казала, що знайде іншу, ми впораємося, все буде добре. І зробила велику дурницю — щоб підтримати, бралася за будь-яку роботу й тягнула все на своїх плечах.

Може, я й сама винна в тому, що Слава вирішив, що навіщо йому та робота? Краще скиглити, який він бідний нещасний, роботи за спеціальністю немає й далі сидіти у жінки на шиї. Ще й дорікати мені, що я мало заробляю й не підтримую його. А піти десь підсобником або вантажником у магазин — це нижче його гідності. Не кажучи вже про те, щоб ризикнути й переїхати туди, де робота знайдеться. Тут батьківська хата, як це він її продасть чи залишить, щоб усе розікрали?

Коли впевнений у собі й перспективний хлопець, у якого я щиро закохалася, перетворився на… ось це?

— Слава, ти взагалі мене чув? — шиплю йому в обличчя у відчаї. — Мене зґвалтувати намагалися! — мій голос зривається на жалюгідний писк, бо цієї миті він втискає мене у двері й смикає спідницю догори. Від нього тхне перегаром і рибою, до загального гидкого стану додається нудота.

Чомусь цієї миті думаю лише про те, чи не порвав він спідницю уніформи, адже потім ще й із зарплати вирахують…

— Я вже тобі сказав, не треба одягатися як шльондра. І поводитися, як шльондра, — хмикає. На губах прослизає огидна хтива посмішка. — Давай, топай до спальні. Можеш не переодягатися, хочу переспати з покоївкою, — регоче він і ляскає мене по сідниці. 

Сіпнувшись, відсахуюся вбік. Слава зникає за дверима ванної кімнати. А я, не думаючи, що буде потім і як я це витримаю, прожогом кидаю до дверей, хапаю сумку й взуття, тихо прикриваю за собою двері й біжу щодуху сходами. Невимовний страх жене мене вперед. Я розумію, що сьогодні — він не відчепиться, а перенести насилля ще й від чоловіка я просто не в змозі.

Зупиняюся лише тоді, коли будинок далеко позаду, а ноги починає пекти від бігу босяка. Озираюся, щоб переконатися, що Слава за мною не женеться. Запізніло наздоганяє думка, що я взагалі роблю? Ну куди я піду? У знайомих, які геть усі спільні, від мене відразу знайде. А більше йти немає до кого.

Телефон у сумочці починає вібрувати. Й гадати не треба, хто дзвонить. Взуваюся, не поспішаючи відповідати на дзвінок. Лише на другому наважуюся витягнути телефон із бічної кишені сумки й, видихнувши, намагаючись звучати максимально впевнено, прийняти виклик і сказати:

— Поговоримо, коли ти переусвідомиш свою поведінку, Слава, — і з люттю тисну на відбій. А потім і зовсім вимикаю телефон.

Іду узбіччям. В голові порожньо. Що робити, не знаю, і не намагаюся знайти рішення. Навіть сльози закінчилися. Повз проїжджає таксі, гальмує поруч. Сідаю бездумно, і так само бездумно називаю адресу готелю. А куди мені ще йти? Попрошу в Ірини, може, дозволить переночувати в одному з порожніх номерів. Всі отримані за сьогодні чайові йдуть на оплату таксисту, який вирішив загнути подвійний тариф.

От тільки чомусь так до всього байдуже.

Вийшовши з машини, завмираю перед будівлею готелю й задираю голову, дивлячись на вікна третього поверху. У віп-номері горить світло…

На відміну від чоловіка, Вадим не звинувачував мене в тому, що, мовляв, сама винна. І на ділі, якщо не брати до уваги його безглузде питання про “особливі” послуги в готелі, поводився так, як поводитися мав би мій чоловік. Та господи, він врятував мене! Тільки зараз накриває усвідомленням, що якби не Вадим… Навіть думати не хочу, чим би все могло закінчитися. Всередині все стискається від мимовільних спогадів і неконтрольованого страху.

І раптом я усвідомлюю, що Вадим стоїть біля вікна й дивиться просто на мене. Швидко відводжу погляд і озираюся. Виникає бажання ганебно втекти й переночувати десь на вулиці. Але з моєю вдачею, нічим хорошим це не закінчиться.

Я так і стою бовваном, аж поки двері готелю не відчиняються і я не бачу Вадима, який впевнено крокує до мене. Підходить, нічого не кажучи, обіймає мене за плечі й веде всередину. Сіпаюсь останньої миті, згадавши, що на рецепції може сидіти Ірина, або що ще гірше — Мар’яна. Всі забуті страхи повертаються. Що про мене подумають, які плітки ходити почнуть, і що станеться, коли я повернуся додому?

І так станеться, коли повернуся. Чи не повертатися? Є шанс вижити й влаштувати своє життя, коли в кишенях порожньо, а в сумці крім документів нічого немає? Ні речей, ні перспектив, ні майбутнього.

Хоча… а що як скористатися пропозицією Вадима? Я отримаю достатньо грошей, щоб звалити звідси, не повертаючись додому. І чхати, що про мене подумають чи скажуть. Ще й добре проведу час у компанії приємного, дуже сексуального чоловіка. Ні краплі не схожого на тих, з ким мені доводилося спілкуватися. Попри його непристойні пропозиції, він на кілька щаблів вище, бо він не дозволяє собі зайвого діями. А слова… це всього лише слова.

Гордо задерши підборіддя, готуюся зустрітися очі в очі хоч з Іриною, хоч із Мар’яною. Чи це на мене так міцні обійми Вадима впливають, додаючи впевненості? Мій робочий час закінчився, як я і з ким я його проведу — мої особисті справи. Але до мого легкого розчарування, на рецепції нікого немає. Ми проходимо до ліфта, підіймаємось на потрібний поверх, Вадим відчиняє двері свого номера, м’яко підштовхує вперед.