Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

Дівчина відчула, як її щоки червоніють.

– Не розумію, про що ти, – гордо відказала вона.

– Ви всі вважаєте, що стара Іса не бачить, що відбувається. А я все бачу! – вона витріщилася на Ренісенб своїми напівсліпими очима. – Може, ще й раніше за вас знаю, дівчинко. Не сердься. Таке життя, Ренісенб. Хай був тобі хорошим братом, але тепер він у полях Іалу. Сестра має знайти нового брата, який ловитиме списом рибу в нашій ріці. Не певна, що Камені це добре вміє. Очеретяна паличка та сувій папірусу – ось його зброя. А втім, він привабливий юнак і добре співає любовних пісень. Та загалом, я не впевнена, що він тобі підходить. Ми мало знаємо про нього, він із Півночі. Імхотепові він подобається, та я завжди вважала, що Імхотеп – дурень. До нього легко підібратися через лестощі. Глянь хоча б на Генет!

– Ти страшенно помиляєшся, – з гідністю відповіла на це Ренісенб.

– Що ж, нехай я помиляюся. Твій батько не дурень.

– Я не це мала на увазі. Я мала на увазі…

– Та знаю я, маленька, що ти мала на увазі, – усміхнулася бабуся. – А ось ти не розумієш, у чому вся штука. Ти не розумієш, як добре сидіти собі спокійно, як-от я, і не думати про всі ці стосунки, про чоловіків та жінок, про любов і ненависть. Як добре з’їсти жирну куріпку чи очеретяну вівсянку, а потім медовий пиріг чи добре приготований порей із селерою й запити все сирійським вином – і ні про що, ні про що не турбуватися. Спостерігати за всім цим гармидером, за болем розбитих сердець, знаючи, що все це вже ніколи-ніколи не зможе мене зачепити. Бачити, як твій син виставляє себе повним дурнем через вродливу дівчину, яка поставила на вуха всю родину – ох і смішно ж мені було, скажу я тобі. Знаєш, ця дівчина мені по-своєму подобалася. Так, вона була сповнена люті, але вона била кожного в слабке місце. Собек лопнув, як бульбашка, Іпі виставив себе малою дитиною, Яхмос виявився зацькованим чоловіком. Це як бачити відображення свого обличчя у воді басейну – вона показала їм, як їх сприймають інші. Але за що вона ненавиділа тебе, Ренісенб? Ось ти мені що скажи.

– А вона мене ненавиділа? – непевно перепитала Ренісенб. – Одного разу я спробувала з нею подружитися.

– А вона відмовилася? Вона точно тебе ненавиділа, Ренісенб.

Іса замовкла, а потім різко запитала:

– Це через Камені?

Обличчя онуки залило червоним.

– Камені? Не розумію, про що ти.

Бабуся задумливо промовила:

– Вони з Камені обоє з Півночі, але це тобою він милувався на подвір’ї.

Ренісенб обірвала її:

– Піду гляну, як там Теті.

Пронизливий, заливчастий сміх Іси пролунав їй услід. Ренісенб, із розпашілим обличчям, пішла через подвір’я до ставка.

Камені озвався до неї з ґанку:

– Я написав нову пісню, Ренісенб. Зачекай, послухай.

Вона похитала головою і поквапилася геть. Її серце калатало від люті. Камені та Нофрет. Нофрет і Камені. Нащо Іса, яка так любить капосні жарти, вклала їй у голову ці отруйні ідеї? І чому її взагалі має це турбувати?

І взагалі, яка різниця? Їй було байдуже до Камені, байдужісінько. Нахабний молодик зі смішливим голосом і плечима, що нагадували їй про Хая.

Хай… Хай.

Вона повторювала й повторювала його ім’я, але його образ – так сталося вперше – не виникав перед її очима. Хай був на тому світі, в полях Іалу…

На ґанку Камені лагідно співав:

– Попрошу я у Птаха: «Сестру подаруй мені ввечері нині…»

* * *

– Ренісенб!

Горі двічі вигукнув її ім’я, перш ніж вона його почула й відвела очі від Нілу.

– Ти так глибоко замислилася. Про що ти думала?

Вона виклично відповіла:

– Я думала про Хая.

Горі хвилину-дві спостерігав за нею, а потім усміхнувся.

– Розумію, – сказав він.

Ренісенб щось мучило, і він це бачив. Вона заговорила з раптовою жвавістю:

– Що стається з людиною після смерті? Чи знає хтось напевне? Всі ці тексти, всі ці речі, написані на саркофагах – деякі так заплутано, що нічого не зрозуміти. Ми знаємо, що Осіріса вбили, що його тіло зрослося, що він носить білу корону, що завдяки йому наше життя триває, але часом, Горі, здається, що все це лише вигадка, і все так заплутано…

Горі ледь помітно кивнув.

– Але я хочу знати, що насправді відбувається, коли ми помираємо.

– Я не можу розповісти тобі, Ренісенб. Про таке питають жерця.

– Він скаже мені те, що і завжди. А я хочу знати правду.

Її співрозмовник м’яко відказав:

– Ми не дізнаємося правди, доки самі не помремо…

Ренісенб затремтіла.

– Ні, не кажи цього!

– Щось тебе засмутило, Ренісенб?

– Іса. – Вона замовкла, а потім додала: – Скажи мені, Горі, Камені та Нофрет були близько знайомі до приїзду сюди?

Горі якусь мить постояв. Потім, попрямувавши повз Ренісенб назад до будинку, сказав:

– Ясно. То он воно як…

– Тобто «он воно як»? Я лише поставила запитання.

– На яке в мене немає відповіді. Нофрет і Камені були знайомі на Півночі. Я не знаю, наскільки близько.

Він тихо додав:

– І яка взагалі різниця?

– Жодної, звісно, жодної, – відповіла Ренісенб. – Це не має значення.

– Нофрет мертва.

– Мертва, забальзамована й запечатана в усипальниці. От і все!

Горі спокійно вів далі:

– І не схоже, щоб Камені тужив…

– Ні, – відказала Ренісенб, вражена тим, що він підмітив. – Дійсно. – Вона імпульсивно повернулася до чоловіка. – О, Горі, як добре ти вмієш заспокоїти!

Той усміхнувся.

– Я лагодив для маленької Ренісенб її іграшкового лева. Тепер у неї інші забавки.

На підході до будинку Ренісенб зупинилася.

– Я ще не хочу додому. Здається, я їх усіх ненавиджу. О ні, насправді це не так, але ти розумієш. Просто я розлючена й нетерпляча, і всі здаються такими дивними. Ми не можемо піти до гробниці? Там нагорі так добре, там можна побути над цим усім.

– Це мудре рішення, Ренісенб. Саме так і я почуваюся. Будинок, і ниви, і пасовища – усе, що лежить внизу, не має жодного значення. Треба дивитися поза межі цих земель – простягати погляд до ріки, і за неї – на весь Єгипет. Адже дуже скоро Єгипет знову об’єднається, ставши сильним і великим,