Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

Він говорив не дуже впевнено, й Ренісенб швидко глянула на нього. Брат із м’якою наполегливістю промовив:

– До смерті Нофрет. А тобі так не здається?

– Я помітила це лише після, – повільно відказала сестра.

– І ти впевнена, що вона тобі нічого не говорила?

Ренісенб похитала головою.

– Але знаєш, Яхмосе, я не вважаю, що Сатіпі хвора. Більше скидається на те, що вона чогось боїться.

– Боїться? – приголомшено вигукнув той. – Але чому? І чого? Сатіпі завжди була смілива, як лев.

– Знаю, – безпорадно відповіла Ренісенб. – Ми завжди так вважали, але люди змінюються, хоч це й дивно.

– А Кайт щось знає? Як гадаєш? Сатіпі з нею говорила?

– Сатіпі радше довірилася б Кайт, ніж мені, але не думаю, що вона їй щось сказала. Я навіть певна.

– А що думає Кайт?

– Кайт? Кайт ніколи нічого не думає.

Все, що зробила Кайт останнім часом, міркувала собі Ренісенб, це дістала собі й дітям найкращий шматок щойно зітканого льону, скориставшись незвичною слабкістю Сатіпі. Раніше Кайт ніколи собі такого не дозволила б. У домі чулися б жваві суперечки! Те, що Сатіпі погодилася на це, заледве щось пробурмотівши, понад усе вразило Ренісенб.

– Ти говорив із Ісою? – запитала сестра. – Наша бабуся знається на жіночій природі.

– Іса, – дещо роздратовано кинув Яхмос, – наставляє мене бути вдячним за цю зміну. Вона каже, буде великим даром, якщо Сатіпі й надалі лишатиметься такою навдивовижу поміркованою.

Трохи вагаючись, Ренісенб поцікавилася:

– А в Генет ти не питав?

– Генет? – брат насупився. – Взагалі-то ні. Я не говоритиму про таке з Генет. Вона й так забагато на себе бере. Батько її розпустив.

– О так, я знаю. Вона дуже надокучлива. А проте, ну… – Ренісенб добирала слова. – Зазвичай Генет усе знає.

Розтягуючи слова, Яхмос запитав:

– Запитаєш у неї, Ренісенб? Розкажеш потім мені?

– Якщо хочеш.

Вона відклала цю справу до моменту, поки не лишилася з Генет наодинці. Вони йшли до ткалень. На подив Ренісенб, це питання змусило Генет зніяковіти. Звична балакучість зрадила їй.

Служниця торкнулася одного зі своїх амулетів і глянула через плече.

– Мене це не стосується, кажу тобі… Я не зобов’язана помічати, хто як поводиться. Я собі дбаю про свої справи. Якщо там якась біда, я не хочу туди лізти.

– Біда? Яка біда?

Генет скоса зиркнула на Ренісенб.

– Та ніяка. Нас це аж ніяк не стосується. Нам із тобою, Ренісенб, нема за що докоряти собі. Це мене втішає, ще й як.

– Ти хочеш сказати, що Сатіпі… Що взагалі ти хочеш сказати?

– Нічого я не хочу. І не вигадуй мені тут, Ренісенб. Я тут лише служниця, і не моє діло – висловлювати думку про те, що мене не стосується. Якщо хочеш знати, я вважаю, що ця зміна на краще, і якщо так і буде, що ж, тоді всім нам стане ліпше від цього. А тепер, Ренісенб, я мушу перевірити, чи правильно проставили дату на тканині. Ці жінки такі бездумні, постійно базікають і регочуть, забуваючи про свою роботу.

Незадоволена такою відповіддю, Ренісенб спостерігала за тим, як Генет зникла в ткальні. Сама вона повільно пішла до будинку. Беззвучно зайшла до покою Сатіпі, і та скрикнула, коли Ренісенб торкнулася її плеча.

– Ох, ти мене налякала. Я гадала…

– Сатіпі, – почала Ренісенб. – Що з тобою таке? Розкажеш мені? Яхмос хвилюється за тебе і…

Братова дружина затулила рот рукою. Вона – страх стояв у широко розплющених очах – перепитала, нервово затинаючись:

– Яхмос? Що… Що він сказав?

– Він хвилюється. Ти говорила уві сні…

– Ренісенб! – Сатіпі схопила її за руку. – Говорила?.. Що я говорила?

Її очі розширилися від жаху.

– Яхмос вважає… Що він тобі сказав?

– Ми обоє вважаємо, що ти захворіла… або… або страждаєш.

– Страждаю? – Сатіпі повторила це слово собі під ніс із дивною інтонацією.

– Ти страждаєш, Сатіпі?

– Можливо… Не знаю. Це не тому.

– Отже, не тому. Ти налякана, так?

Сатіпі витріщилася на співрозмовницю з раптовою ворожістю.

– Чому ти так кажеш? З якого дива мені боятися? І чого?

– Не знаю, – відказала Ренісенб. – Але так воно і є.

Яхмосова дружина, зробивши над собою зусилля, стала в звичну колись зверхню позу. Змахнула головою.

– Я нічого й нікого не боюся! Як ти смієш казати мені таке, Ренісенб? І я не дозволю тобі обговорювати мене з Яхмосом. Ми з ним добре розуміємо одне одного. – Вона замовкла, а потім різко додала: – Нофрет померла – туди їй і дорога. Так я вважаю. Можеш так усім і передати!

– Нофрет? – перепитала Ренісенб.

Сатіпі розлютилася, від чого стала схожа на колишню себе.

– Нофрет! Нофрет! Нофрет! Мене нудить від цього імені. В цьому будинку воно більше, слава богу, не лунає.

Її голос, який раптом зазвучав пронизливо, як раніше, раптом стих, коли увійшов Яхмос. Із не властивою йому строгістю чоловік сказав:

– Тихо, Сатіпі. Якщо батько почує тебе, буде новий клопіт. Як можна так безґлуздо поводитися?

Жорсткий невдоволений тон Яхмоса звучав незвично, але ще незвичнішою була покірність Сатіпі. Вона пробурмотіла:

– Пробач, Яхмосе… Я не подумала.

– Будь обачнішою надалі! Через вас із Кайт було багато складнощів раніше. Безголові ви жінки!

Дружина знову пробурмотіла:

– Пробач…

Яхмос вийшов, розправивши плечі, і кроки його були набагато впевненіші, ніж зазвичай, так ніби можливість бодай раз самоствердитися пішла йому на користь.

Ренісенб повільно попливла до покою Іси. Вона відчувала, що бабуся може дати їй корисну пораду.

Однак Іса, яка із задоволенням поглинала виноград, відмовилася сприймати справу всерйоз.

– Сатіпі, Сатіпі. Чого всі торочать про Сатіпі? Невже вам усім так подобалося, коли вас цькували й коли вам наказували, що ви так захвилювалися, тільки-но вона почала поводитися як слід?

Вона виплюнула виноградні кісточки й зауважила:

– В будь-якому разі це занадто добре, щоб тривати довго. Хіба що Яхмос зможе її загнуздати.

– Яхмос?

– Так. Я сподівалася, що Яхмос нарешті отямився і задав жінці добрячої прочуханки. Таким, як вона, до речі, це, певно, подобається. Яхмос, із його боязким догідливим характером, мабуть, справжнє випробування для неї.

– Яхмос хороший, – обурено вигукнула Ренісенб. – Він до всіх добрий – і покладливий, як жінка. Якщо жінки взагалі покладливі, – засумнівалася Ренісенб.

Іса засміялася.

– Так, слушне зауваження, онучко. Ні, в жінках немає покладливості, а якщо і є, то благослови їх, Ісідо. І мало кому з жінок потрібен добрий лагідний чоловік. Вони радше оберуть хвалькуватого й жорстокого, як Собек – зазвичай