Читати книгу - "Наприкінці приходить смерть"

Дівчина непевно пробурмотіла:

– О, а це має значення?

Горі усміхнувся.

– Не для маленької Ренісенб. Для неї має значення тільки її лев.

– Ти глузуєш з мене, Горі. То для тебе це має значення?

Він пробурмотів:

– Та чого б це? Так, чого? Я лише помічник жерця Ка. Яка мені різниця, великий Єгипет чи малий?

– Глянь, – Ренісенб вказала на скелю над ними. – Яхмос і Сатіпі були в гробниці. Тепер вони спускаються сюди.

– Так, – мовив Горі. – Там треба було з дечим розібратися. Бальзамувальники використали не весь льон. Яхмос сказав, що покличе Сатіпі, щоб та порадила, що робити з тканиною.

Ренісенб і Горі дивилися нагору, спостерігаючи за двома постатями, які спускалися гірською стежкою.

Тут дівчина збагнула, що вони, певно, якраз підходили до місця, звідки зірвалася Нофрет.

Сатіпі йшла попереду. Яхмос майже одразу за нею.

Раптом Сатіпі озирнулася до свого чоловіка. «Мабуть, – подумала Ренісенб, – каже йому, що це, певно, те місце, де стався нещасний випадок».

А потім, ураз, Сатіпі застигла. Стояла, як паралізована, дивлячись назад. Її руки здійнялися вгору, так ніби вона побачила щось страшне чи намагалася захиститися від удару. Вона щось вигукнула, спіткнулася, похитнулася, а потім, коли Яхмос кинувся до неї, видала пронизливий крик, крик жаху, і пірнула вперед головою на скелі внизу…

Ренісенб, притиснувши руку до горла, не вірячи власним очам, спостерігала за її падінням.

Понівечене тіло Сатіпі лежало саме там, де Ренісенб знайшла Нофрет.

Вийшовши із заціпеніння, дівчина побігла туди. Яхмос, вигукуючи щось, збігав стежкою.

Ренісенб добігла до тіла своєї невістки і схилилася над ним. Очі Сатіпі були розплющені, повіки дрібно тремтіли. Губи ворушилися, намагаючись щось сказати. Ренісенб нахилилася нижче. Жах, який застиг в очах Сатіпі, налякав її.

Раптом пролунав голос жіночої агонії. Він нагадував радше хрипіння.

– Нофрет…

Голова Сатіпі закинулася. Рот відкрився.

Горі розвернувся назустріч Яхмосові. Чоловіки підійшли одночасно.

Ренісенб звернулася до брата:

– Що вона вигукнула? Перед тим, як упала?

Той часто дихав, він заледве міг говорити…

– Вона дивилася кудись за мене, мені за плече, так ніби побачила когось, хто йшов стежкою. Але там нікого не було. Там нікого не було.

Горі підтвердив:

– Там нікого не було…

Голос Яхмоса перейшов на тихий наляканий шепіт:

– А потім вона вигукнула…

– Що вона сказала? – вимогливо й нетерпляче запитала Ренісенб.

– Вона сказала… Вона сказала… – голос його тремтів. – Нофрет…

Розділ дванадцятий. Літо: місяць перший, день дванадцятий

– То он що ти мав на увазі? – кинула Ренісенб Горі, радше стверджуючи, ніж питаючи.

Вона тихо додала собі під ніс – жах і усвідомлення ставали дедалі яснішими:

– Це Сатіпі вбила Нофрет…

Ренісенб, підперши підборіддя рукою, вдивлялася в долину, сидячи на вході до прилеглого до гробниці гроту Горі. Вона задумливо міркувала про те, як правильно сказала вчора (невже це було тільки вчора?). Звідси будинок і метушливі фігурки здавалися маленькими, як мурахи в мурашнику, та й значущості мали не більше.

Лише сонце, сила якого могутня, світило над головою, лише тонка смужка блідого золота, на яку цим ранком перетворився Ніл – лише це було вічним і тривалим. Хай помер, і Нофрет, і Сатіпі – а одного дня помруть і вони з Горі. Але Ра вічно пануватиме в небесах, пропливаючи вночі на човні крізь підземний світ, щоб виплисти в новий світанок. І ріка тектиме, тектиме від Елефантини, повз Фіви і повз селище, тектиме на північ, у Нижній Єгипет, де жила Нофрет, де її серце було веселим і легким, а далі віллється у великі води й потече геть від Єгипту.

Сатіпі та Нофрет…

Оскільки Горі не відповідав, Ренісенб міркувала вголос.

– Розумієш, я була певна, що це зробив Собек…

Вона замовкла.

Горі задумливо відказав:

– Упередженість думок.

– От я дурна, – вела далі дівчина. – Генет сказала мені чи майже сказала, що Сатіпі пішла погуляти на скелі, а ще сказала, що Нофрет пішла до гробниці. Це ж було очевидно – ну як же я не побачила – що Сатіпі пішла за Нофрет, що вони зустрілися на стежці і що Сатіпі зіштовхнула її. Вона сказала, незадовго до цього, що в ній більше мужності, ніж у моїх братах.

Ренісенб замовкла й пересмикнулася.

– І коли я її зустріла, – знову заговорила вона, – я мала б здогадатися. Вона була зовсім інакша. Була налякана. Намагалася переконати мене повернутися з нею додому. Вона не хотіла, щоб я знайшла тіло Нофрет. Я була сліпа, якщо не побачила правди. Але я так боялася за Собека…

– Я знаю. Це все тому, що ти бачила, як він убив змію…

Дівчина жваво погодилася.

– Так, це тому. А ще я бачила сон… Бідний Собек, яка несправедлива я була до нього. Як ти і казав – погрожувати ще не означає зробити. Собек завжди любив вихвалятися. Але Сатіпі завжди була смілива, безжалісна й не боялася діяти. А потім, після всього, вона стала наче привид. Ми всі замислилися. Як же ми не здогадалися?

Вона додала, глянувши на Горі:

– Але ти здогадався?

– Вже певний час тому, – відповів чоловік. – Я був певен, що дивна поведінка Сатіпі – ключ до розгадки загибелі Нофрет. Зміна була така помітна, що не можна було на неї не зважати.

– Але ти нічого не сказав?

– А як я міг сказати, Ренісенб? Що я міг довести?

– Нічого, звісно.

– Докази мають бути міцною стіною з фактів.

– Ти якось сказав, – почала була сперечатися Ренісенб, – що суть людей не змінюється. Але тепер ти визнаєш, що в Сатіпі відбулася зміна.

Горі всміхнувся їй.

– Тобі б у суді перед номархом виступати. Ні, Ренісенб, як я сказав, так і є – люди завжди лишаються собою. Сатіпі теж, як і Собек, була смілива на словах. Дійсно, вона могла переходити від слів до дій – але я думаю, що вона з тих людей, які не здатні оцінити наслідків, аж поки не скоїли вчинок. До того дня їй у житті не було чого боятися. Та коли страх прийшов, то заскочив її зненацька. Вона дізналася, що хоробрість – це рішучість при зіткненні з непередбачуваним, і що в неї цієї хоробрості не було.

Ренісенб тихо пробурмотіла:

– Коли страх прийшов… Так, він був із нами, відколи Нофрет загинула. Приклеївся до обличчя Сатіпі, щоб усі ми бачили. Він був там, визирав із її очей, коли вона померла… коли сказала «Нофрет»… Наче вона побачила…