Читати книгу - "Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут"

— Вибачте, що звертаюся до вас на ім’я, містере Гувер, але я не можу не знати, хто ви такий, коли ваші портрети всюди у вашій рекламі і в газетах. Крім того, всі, хто тут працює, сказали мені, хто ви такий. Коли ви зайшли, вони всі зашушукались.

— Зашушукались, — сказав Двейн.

То знов була ехолалія.

— Мабуть, це не те слово, — сказала вона.

Вона звикла вибачатися за свою мову. В школі її дуже до цього заохочували. Більшість білих людей у Мідленд-Сіті чулися невпевнено, коли говорили, тож старалися обходись короткими реченнями і простими словами, аби звести до мінімуму помилки, за які їм буде соромно. Двейн, безумовно, так говорив. Петті, безумовно, так говорила.

Це було тому, що їхні вчителі англійської морщили носа, і закривали вуха, і ставили їм провальні оцінки, і таке інше, коли їм не вдавалося говорити, мов англійські аристократи перед Першою світовою війною. А ще: їм казали, що вони не гідні розмовляти чи писати своєю мовою, якщо вони не могли полюбити або зрозуміти незбагненні романи, і вірші, і п’єси про людей з давніх часів і з далеких країв, такі, наприклад, як «Айвенго».

Чорні люди з тим не мирилися. Вони й далі говорили англійською і так і сяк. Вони відмовлялися читати книжки, яких не розуміли, — на тій лише підставі, що не розуміли їх. Вони ставили такі зухвалі питання:

— Нашо мені читати «Повість двох міст»? Нашо?

Петті Кін провалила англійську того семестру, коли їй довелося читати й оцінити «Айвенго», де йшлося про чоловіків у металевому одязі і жінок, які їх любили. І її перевели у виправний клас для читання, де її змушували читати «Добру землю», в якій ішлося про китайців.

Саме того семестру вона втратила цноту. Її зґвалтував білий монтажник газових установок на ім’я Дон Брідлав на парковці Меморіального спортклубу імені Бенністера біля Ярмаркової площі після реґіонального баскетбольного матчу між середніми школами. Вона ніколи не пожалілася в поліцію. Вона ніколи нікому не пожалілася, оскільки в цей час її батько помирав від раку.

Неприємностей і так вистачало.

Меморіальний спортклуб імені Бенністера було названо на честь Джорджа Гікмана Бенністера, сімнадцятирічного хлопця, якого вбили під час футбольного матчу 1924 року. У Джорджа Гікмана Бенністера був найбільший пам’ятник на цвинтарі Кальварія, шістдесятидвометровий обеліск із мармуровим м’ячем нагорі.

Мармуровий м’яч виглядав ось так:

Футбол був воєнізованою грою. Дві супротивні команди, вбрані в обладунки зі шкіри, тканини і пластику, билися за м’яч.

Джорджа Гікмана Бенністера вбили під час спроби вхопити м’яча на День подяки. День подяки був святом, коли всі у країні мали виражати вдячність Творцеві Всесвіту, головно за їжу.

Обеліск Джорджа Гікмана Бенністера оплатили через відкриту підписку, причому за два зібрані долари торгова палата долар поклала собі. Багато років обеліск був найвищою спорудою в Мідленд-Сіті. Місто ухвалило постанову, згідно з якою закон забороняв будувати будь-що вище за обеліск, її назвали Законом Джорджа Гікмана Бенністера. Пізніше постанову викинули як непотріб, щоб дозволити високі радіовишки.

До того як звели новий Меморіальний центр мистецтв імені Мілдред Баррі біля Цукрового Струмка, два найбільші монументи в місті, вважалося, було збудовано для того, щоб Джорджа Гікмана Бенністера ніколи не забули. Але на той час, коли Двейн Гувер познайомився з Кілґором Траутом, ніхто вже про нього не згадував. Зрештою, про нього не було що думати, навіть в мить його смерті, хіба про те, що він був молодий.

І в місті в нього не залишилося родичів. У телефонному довіднику не було Бенністерів, хіба лиш кінотеатр «Бенністер». Фактично, коли вийшов новий телефонний довідник, уже й кінотеатру «Бенністер» не стало. Кінотеатр перетворили на крамницю переоцінених меблів.

Батько і мати Джорджа Гікмана Бенністера і його сестра Люсі виїхали з міста до того, як обеліск і спортклуб були завершені, і їх не змогли знайти, щоб запросити на церемонію посвяти.

То була неспокійна країна, де люди весь час металися. Час від часу хтось зупинявся і зводив пам’ятник.

Пам’ятники були розкидані по всій країні. Але безперечно незвичним було для когось із простих людей мати не один, а два пам’ятники на свою честь, як це було у випадку Джорджа Гікмана Бенністера.

Хоча з формального погляду конкретно для нього звели тільки обеліск. Спортклуб все одно побудували б. Кошти було зібрано для спортклубу за два роки до того, як Джорджа Гікмана Бенністера вбили в розквіті сил. Назвати клуб на його честь нічого не коштувало.

Цвинтар Кальварія, на якому спочивав Джордж Гікман Бенністер, було названо на честь пагорба в Єрусалимі, що за тисячі миль. Багато людей вірило, що тисячі років на тому пагорбі вбили сина Творця Всесвіту.

Двейн Гувер не знав, вірити цьому чи ні. Так само не знала Петті Кін.

І тепер їх це, звісно, не хвилювало. Вони мали інші важливіші справи. Двейн замислився, доки триватиме його напад ехолалії, а Петті Кін мусила з’ясувати, чи її новизна, і краса, і приязність мають велику цінність для милого, навіть дещо сексуального дилера «понтіаків» середніх літ, такого як Двейн.

— В будь-якому разі, — сказала вона, — звичайно, велика честь, що ви до нас зайшли, і, може, це не зовсім ті слова, але сподіваюсь, ви розумієте, що я хочу сказати.

— Сказати, — сказав Двейн.

— Чи з їжею все гаразд? — сказала вона.

— Все гаразд, — сказав Двейн.

— Те саме, що для всіх, — сказала вона. — Ми не готували нічого особливого для вас.

— Для вас, — сказав Двейн.

Не мало великого значення, що сказав Двейн. Упродовж багатьох років це не мало великого значення. Не мало великого значення, що більшість людей у Мідленд-Сіті промовляли вголос, хіба якщо говорилося про гроші, будівлі, подорожі чи машинерію — або інші вимірні речі. Кожна людина мала грати чітко окреслену роль — чорної людини, старшокласниці, яка кинула школу, торговця «понтіаками», гінеколога, монтажника газових котлів. Якщо людина перестала відповідати очікуванням через