Читати книгу - "Душевна музика, Террі Пратчетт"

— Сто сім років. Нічого собі, га? — всміхнувся він. — Мабуть, змусив тебе чекати. Ти де?

— Е-е, Я ТУТ, — озвалася Сюзен.

— Таки жінка, — сказав старий. — Ти ба, ти ба.

Поділ примарної нічної сорочки заколивався, коли старий підводився з ліжка — й раптом смикнувся, ніби його щось тримало, як на шворці. Приблизно так і було: від духа до його старої тілесної домівки тяглася тонка лінія синього світла.

Смерть Щурів підскакував на подушці й нервово рубав косою повітря.

— Ой, даруйте, — сказала Сюзен і перетяла лінію косою. Світлова нитка урвалася, високо дзенькнувши, мов тонкий кришталь.

Навколо них, а іноді й крізь них ходили скорботники. Та скорбота їхня, здавалося, добігла кінця, щойно старий помер. Невдоволений чоловік щось намацував під периною.

— Ви тільки гляньте, — в’їдливо озвався покійник, — «йой-йой, бідний наш дідусько, на кого ти нас полишив, не буде вже таких, як він, а де цей старий гад сховав заповіт?» — такий-от у мене молодший син. Коли можна звати сином когось, від кого хіба листівки на Вепроніч дочекаєшся. А жінку його бачите? Усмішка, мов брижі на помиях. А інші й гірші. Родичі такі, що й ворогів не треба. Це їм на зло я так довго жив.

Двоє щось шукали попід ліжком. Дзенькнула порцеляна. Старий пританцьовував за їхніми спинами й непристойно жестикулював:

— Дзуськи вам! Хе-хе-хе. Заповіт у кота під подушкою. Все котові відписав!

Сюзен озирнулася. Кіт нервово визирав з-за рукомийника.

Вона відчула, що треба щось відповісти.

— Це дуже добрий вчинок з вашого боку.

— Де там! Паскудник паршивий. Тринадцять років тільки й робив, що спав і гидив, а ще чекав, коли їсти дадуть. Усе життя спливав жиром, хоч би коли зад від подушки відірвав. Але відірве, коли вони заповіт знайдуть. Буде найбагатшим і найшвидшим котом на світі...

Голос розтанув разом із власником.

— Який страшний дідуган, — сказала Сюзен і глянула на Смерть Щурів, який мовчки збиткувався з кота. — Що з ним буде?

— ПИСК.

— Ой.

Позаду них один зі скорботників вивертав на підлогу шухляди. Кіт затремтів.

Сюзен вийшла крізь стіну.

Хмари заверталися за Хропунцем, ніби кільватер.

— Що ж, не так усе й погано. В сенсі, без крові й такого іншого. Він був дуже старий і не дуже приємний.

— То все добре, так? — крук сів на плече Сюзен.

— А ти звідки взявся?

— Щур сказав, що ви мене підкинете. Мені треба декуди.

— ПИСК, — показався з сідельної торби Смерть Щурів.

— То ми тепер розвозом підробляємо? — холодно поцікавилася Сюзен.

Щур знизав плечима й дав їй часомір. Сюзен прочитала ім’я:

— Вольф Вольфссонссонссонссон? Це щось осердинське?

— ПИСК.

Смерть Щурів видерся гривою на голову Хропунцеві й всівся між вух. Його крихітна мантія тріпотіла за вітром.

Хропунець легким галопом ішов понад полем битви. Це не була велика війна, радше чвара між сусідніми племенами. Відділити одну армію від іншої було складно — здавалося, бійці — хтось піший, а хтось верхи — геть випадково розбилися на дві групи й пішли одне на одного. Усі були вбрані в щось хитромудро-шкіряне й оздоблене хутром, і Сюзен не розуміла, як у цій мішанині їм вдається відрізняти ворога від побратима. Здавалося, усі просто голосно репетують і розмахують навсібіч мечами й сокирами. Та коли глянути на все це інакше, то й справді, варто комусь так ушкварити — і ви миттєво зробитеся ворогами, тож, мабуть, кінець кінцем усе вирішувалося саме собою.

Так чи інак, суть полягала в тому, що люди гинули, виявляючи героїзм у найдурніші способи.

— ПИСК, — Смерть Щурів так вказував лапкою вниз, ніби там було щось важливе.

— Тпру-у-у... вниз.

Хропунець став на невисокому узвишші.

— Е-е, так, — сказала Сюзен і витягла косу з чохла. Лезо враз ожило.

Вирізнити душі загиблих було нескладно. Вони йшли до Сюзен із поля бою, тримаючись за руки і з колишніми ворогами, і з побратимами — заточувалися й разом сміялися.

Сюзен спішилася і зосередилася.

— Е-е... ЧИ Є ТУТ ХТОСЬ ЩОЙНО ЗАГИБЛИЙ НА ІМ’Я ВОЛЬФ?

Позаду неї Смерть Щурів схопився за голову.

— Е-е. АГОВ.

Ніхто не звертав на неї уваги. Воїни йшли повз неї. Вони вишиковувалися на краю поля й ніби чекали на щось.

Вона не мусила... обслуговувати... їх усіх. Альберт намагався пояснити їй, та спогади самі поставали у пам’яті. Треба було приділити увагу кільком з них, керуючись часом загибелі чи важливістю для історії, й тоді інші самі дадуть собі раду. Від неї вимагалося тільки тримати ритм.

— Треба впевненіше триматися, — підказав крук, який сидів поряд на кам’яній брилі. — Це в жінок спільна вада, коли ви беретеся до серйозного фаху, — невпевнено тримаєтеся.

— Нащо тобі сюди треба було? — спитала Сюзен.

— Це ж поле бою, правда? — терпляче уточнив крук. — Без круків тут не обійтися, — пояснив він, скажено заводячи очі. — Вони всі падло, незалежно від, так би мовити.

— Тобто усіх з’їдять?

— Одне з див природи, — сказав крук.

— Який жах, — сказала Сюзен.

Чорні птахи уже кружляли в небі над герцем.

— Не такий уже й жах. Коні на гарнір, так би мовити.

Одне військо, коли можна так висловитися, вже тікало з поля бою, а інше кинулося навздогін.

Птахи всідалися на поживу, яка — на превеликий жах Сюзен, — була для них раннім сніданком — свіжим, гарячим, окатим.

— Ти б краще того свого хлопця знайшла, — порадив крук. — Бо на переправу спізниться.

— Яку переправу?

Крук знов завів очі:

— Ви там взагалі міфології не вивчаєте?

— Ні. Панна Дупс каже, все це вигадані історії з невеликою літературною цінністю.

— Он як. Божечки. І цього нам теж не можна, як же так? Ну, нічого. Сама все побачиш. Мені час, — і крук зірвався з місця. — Завжди стараюся зайняти місце в, так би мовити, голові стола.

— Але що мені...

І тут почувся спів. Голос лунав із неба, ніби рвучкий вітер. Голос був цілком поставленим мецо-сопрано:

— Хай-йо-то! Хай-йо-то! Хо!

Услід за голосом з’явилася жінка верхи на жеребці, майже такому ж гарному, як Хропунець. Її було забагато. Але рівно стільки, щоби її не вистачило на двох