Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

їх у окріп чи розпечену олію, а вони там візьми і прижилися: так він вперше бачить, навіть зачудовано, як чужий статевий акт, як прелюдію до любовної злучки, і проповзає перед зором Івана панорама: бачить він на батьковому обличчі страх, гру дивного світу, і віднаходитиме тільки близькі для нього знаки, і ці знаки він пізнаватиме швидко, розрізнятиме і дізнаватиметься їхній зміст, як вичитують древні письмена професор філології або навчений науками криптолог, що поволі відходить від світу, занурившись у солодкий і химерний, далекий, видавалося б, від життя світ кабалістів, звідки вже віє трупним смородом віків, мов від першого кохання; він ловитиме страх на запах, на смак, на нюх, як заюшений білою піною сказу пес, але з чіткими мисливськими звичками, — так виходило і у нього: при чистому світлому розумові копирсатиметься судомно його сумління, промовлятиме до нього, бо іншого в житті він не навчився та й не збирався набиратися. Але тоді ще була жива Марія. А він глипав на батька, з-під лоба, із своєї крихіткої кімнатки, і дослухався до материного, як чують віддалено музику, важкого, вологого її дихання; вона лежала за дверима з білого гофрованого шкла, і вижовкла шторка, від прання та давності, тремтіла на короткому протязі холодним листком смерті. Позаду, за чорними хрестами віконних рам, у широкому і безмежному, неправдоподібно чистому шклі, висіли тонкі павутини осіннього дощу, криком заходилося залізничне депо, що в холонучому безлюдді розвівало голоси паротягів та залізничної команди.

Батько носив важкі армійські черевики, що виміняв десь на Дамаському півострові; він все говорив про рибалку, полювання, жінок і злидні. Останнє слово він промовляв зі смаком: пізніше Іван дізнається і зрозуміє, що це слово повторюють часто люди, котрі вдають із себе багатіїв або пристарілі селадони, або надто багаті люди. Відколи батько приїхав, то Марія ще ходила на працю до інституту, сповнена обов'язку, як школярка, що катується і роз'їдається кислими пустощами мазохізму перед першим інтимним зіткненням, що попросту називається злучкою, з насолодою фліртуючи із старшими чоловіками, даючи помацати цицьки у напівтемній роздягальні своїм ровесникам, і часто така гра закінчувалася порожнечею і пусткою, але радісним криком статевого задоволення, що вже ніколи не повернеться, тільки у невідомій пам'яті десятиліть випливатиме пересудомленим ротом, низкою _зрад, але повторюватиметься з дотошною синхроністю ще, і ще, і ще. З появою батька він входив у смугу тривожних відчуттів, і більше того — це знаменувало з*яву протиріч у його житті. Найдивніше було те, що він ніколи не відчував втрати батька. Він бачив це віддалено, з тривогою, так як відчувають втрату звичних предметів, що за давністю загубили своє звичне призначення. Іноді він сприймав його тільки на слух, не напружуючи уяву, лишаючи свідомість чистою від протиріч, що ними забарвлене життя дорослих. Батько більше жив для нього у слові матері, у її зморшкуватих устах, з сірим йоршиком виріділих, від постійних вищипувань, травлень вусиків над верхньою губою. А потім батько з'явився: він мав таку дивну здатність, можна сказати властивість, з'являтися, як дзиґлик, як нове емальоване відро; але попріч предметності Іван чув електричний тріск у горішніх сферах, пінився у хоралі несподіваних голосів, як скіпають жовтою хвилею черви у калюжі гною. В такі хвилини він робився непосидючим, гасав кімнатою — мовчки, як приблудний пес.

І того листопадого дня, коли він глянув на чорний міст над каналами вуличок, над артеріями іржавих труб, над коліями, що переплелися, як нитки у вранішньому промінні сонця, з самим сонцем, що падало і піднімалося кривавим оком, і того осіннього дня, з грибами дощу, якогось нетривкого і ніжного, Івану зробилося прикро: він ошпарено, як для дитини, завертів головою, а коли батько гордовито закинув свою, він з лячною, несподіваною для самого себе ніжністю обм'як, забачивши, як під тонкою шкірою набрякають вени і м'язи, як заходив борлак, і тоді почув тихий писк, що нагадував шелестіння, лопотіння вітру у листях липи біля самої залізниці, де на когось чекаєш, а місячне проміння виливається на жерстяний дах, а насправді чомусь гадається, що перед тобою лежить ясний день. І ось тоді він чітко почув хор голосів, тонких та писклявих, а потім різким ударом, з жорсткістю металу, увірвався звук, захоплюючи своєю справжністю і вологістю життєдайного тління над сухими шелескими криками, а по тому у світ золотого трему влетів справжній крик та волання людини, що заливалася у жаских приступах смерті; так задихалася і помирала мати. А батько стояв над раковиною, завмерлий чи невідомо ким зупинений, і тримав у жменях воду. Темна постать його тремтіла на синьому екрані вікна, відкидаючи не зовсім реальну тінь. Потім загудів, розкидаючи пучками звуки, електровоз. Електротяга гуділа здалеку, як велика химерна тварина, тому звук видавався таким, як дзижчить велетенська муха, але Іван знав, що воно не так. Батько повільно вилив воду, крикнувши зовсім буденно: «Піди принеси матері води!» — і виставив велетенські долоні, широкі, лопатами, з квадратними пальцями селянина, що невідомо чого вікує у місті і не знаходить собі пристанища, тобто праці, відповідно його природі. А ще Іван із захопленням дивився на м'язисті батькові груди, в кучериках рудуватого, трохи червонуватого волосся, що набиралося повітря, — чи то до чергового занурення у воду, чи, щоб вихилити гранчака синьої горілки. Його образило недбале батькове «принеси», бо він сам думав принести води або забігти до матері, але він боявся батька, хоча навряд це можна було назвати простим буденним страхом, котрий відчувають діти перед дорослими та рідними, куди домішувалася повага, любов, захоплення. І він, Іван, зиркнув на нього — прямо, кидаючи погляд прямо у вічі, так, як роблять дорослі, коли викликають свого ворога на поєдинок або показують, що готові до всього. Тоді, в ту хвилину, батько відчув, як страх від цих сизуватих, дитячих і невиразних, наче безколірні скалки, очей, влазить у мізки жовтим червом. Похитуючись від несподіваного солодкого сп'яніння, з онімілою думкою, як зашпори на морозі, думкою, що котилася перед ним шматком великого сиру, Іван зайшов до матері, тримаючи поперед себе кухля із зламаною дужкою: І, трохи загодя, він згадає, вкарбує у коротку пам'ять, врівноважено і спокійно, зовсім як людина, що звідала чогось такого зловіщого, а більше забороненого: відтоді у нього з'явилися думки. Думки у нього пливли не рівно та гладко, а дринькали та деренчали, чіпляючись кострубатими краями за нерівну поверхню, налітали одна на одну, спотикаючись, розлітаючись кольоровими більярдними кулями врізнобіч, і тоді він уперше спізнав неспокій, дивину та дратівливість; але переважко виниклі