Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

Марія, як і кожна істеричка, не йняла віри, не хотіла вірити, що помирає. Вона уперто не хотіла помирати, хоча матрац і простирадло під нею просякли гноєм, калом і сечею. її надчуттєвість потребувала нагального спілкування; вона, її надчуттєвість, не хотіла визнавати присутності душі, а тому, видно з усього, Марія претендувала на вічність проживання у цих слякотливих, вільглих, підсвічених мурим зеленаво-жовтими, з малиновим, що переходив у червоне, наприкінці синє, мертовних вулицях, з вицвілими плакатами кумирів над ними, що видавали моторошний метафізичний протяг, котрі через багато років після її смерті слугуватимуть для рекламних щитів напівмафіозної контори. Життя Марії скажено вертіло очима в орбітах невідомості. Навіть смерть для неї зараз була чимось абстрактним, нереальним, як базіканина на кухнях, суспільних комунальних залах. Сморід, задуха, біль — для неї прикра тимчасовість, наче несвоєчасна зупинка трамваю посеред пустирища старого кварталу.

І тому, зовсім лячно для всіх присутніх, у яскраво жовтій несподіванці, Марія зіп'ялася на лікті, коли побачила перед собою Івана, наче загледіла далеке, минуле власне відображення: шкіра обвисла ганчір'ям на кістках, мов хто понамотував, а потім розсердившись, пообривав, і то не до кінця. Тут думки Івана, ясні та тверді, змінилися пливкими почуттями, — щось боляче ударилося в саме тім'я, зронило пекуче зерно, подібне на іскру полум'я, пішло іскрами тендітним тілом, і він внюхав гіркий подих відрази, затим рота наповнив приток жовчі і мелясної слини; він готовий виблювати, але невідомість, незвичність самого акту, що фізично вимушувала вивертати нутрощі, а тому було все це дивним і незрозумілим, зупинила його, наче він спіткнувся на порозі. Голова Марії засмикалася, розкидаючи повсебіч, довкруж чорних павуків, мух і голоси, що зліталися докупи великими брунатними комахами. Марія залилася не своїм гласом, вирячивши на Івана безколірні очі. Цього разу все нагадувало кіно, зміну кадру, а то й гірше: тіло Марії покоїлося на білих подушках світла, що висіли у повітрі рівними полотнищами, які торжественно, видавалося, могли злетіти у небо, до блідавого місяця, тихо, без найменшого шарудіння. Він повернув голову, побачив за вікнами золоту осінь, упіймавши широко відкритими очима ледь вловимі притоки щастя, що хвиля за хвилею падали йому на груди, обмиваючи ніжність дитячого серця. Перед ним зараз були тільки сині від вечора стіни. Марія зіп'ялася на лікті як тільки могла: вона висіла разом зі своїми просяклими нечистотами підстилками на срібних подушках, а також висіли у повітрі жовто-червоні сади, розкидані безликими дворами, що гиблої осені нагадують каверни, котрі випустили тільки-но гній, — так почувалася Марія, вигрібаючи рештками легень останні години життя. Іван важко дихав, безборонно впускаючи до себе незрозумілий світ, а потім тільки почув хрипкий голос, вже зовсім віддалеку, що захлинався у ненависті; і зараз, і потім, і через багато років він зрозуміє, вбираючи полинову гіркоту вулиць, піняву порожніх вулиць, просяклих сциклінням: то лють затравленої тварини, спрямована на нього, ударом, пекучим, наче удар шкіряного бича. Ця лють увійшла червоною блискавкою, миттєвістю прорізала широкий простір нізвідкіля, ударила в пах, скорчивши тіло ударами сотні голок. Марія заверещала: «Геть звідси, недоноску! Не хочу тебе бачити! Геть звідси!» — Він не здивувався, наче сказане стосувалося зовсім іншого: кухоль вилетів з рук, розкидаючи сталеві леза води, що падали, розкручувалися у сутінках останнього земного пристанища Марії і без жодного звуку у сріблясту пилюку, і впав, прогнувши круглястий емальований бік, на підлогу, під ноги батькові. Батько швидко, одна тільки його рука підхопила кухля. Іван підвів голову, — батько вертів у руках кухля, з приліпленою ізоляційною стрічкою дужкою і говорив гнусяво: «Еш, злидні, понаклеювали!» Що понаклеювали, Іван так і не встиг дочовпти. Дужа батькова рука викинула його за двері.

Потім вона померла. Іван стояв за дверима, слухав, як булькотять у горлянці повітря і сукроватиця, виходячи зі свистом з продірявлених легень, наче воднораз кричало сто голосів у велетенську, вселенських розмірів трубу. Іван тримав того кухля. Сонячні тіні бігли кімнатою, сповзали радісно на підлогу. Він вже чув розмови, що кожна людина хоче убити іншу, хоч раз у житті. Тому Іван сидів, радісно дихаючи, на кухні, вслухаючись у незрозумілий світ, що йшов напливом на нього. Підходив до дверей і чув одноманітний, зламаний посередині голос батька, що намагався закричати, але, видно з усього, розумів щось таке страшне, котре насувалося на їхній будинок, і воно, не означене жодним словом, навіть дією, але таки пролітає у повітрі чорною тінню птаха. Малий не відразу дотямив, що це батько вичитав з його очей, а саме про це він говорив матері, тобто батько лаяв її, перед самою смертю, на самому її порозі приглушеним, навіть диким від жаху голосом. Коли батько вийшов, то малий знову поліз з кухлем до матері, а старий не звернув на нього уваги, — Іван побачив його у білій і чистій вітальні. Став за спиною, притискаючи кухля. Той налив собі горілки, тобто «водки», потім глянув через плече, підвівся, взяв за шкірки, за комір випрасуваної, але старої, від брата сорочки, підняв повище, і він занюшив терпкий запах горілки, зіпсутих зубів та оселедців. «Твоя мати убила твого братика. Ось така сучка… і спалила його у грубці… Там, у тій вашій задрипаній комуналці… У центрі…» — Тут і вони обидва почули протяжний схлип, радше виття, щось зателіпалося у повітрі, а батько поставив Івана на ноги, перехрестився і зайшов до кімнати, де на жовтих підстилках, в повному мороці лежала мати, а його дружина. Іван почув запах. Цей запах дивовижно розвеселив його, але те скоро відпустило. Він знову побачив перелякані очі батька, що плавали живими, трохи скошеними скельцями на розпухлій та гладкій від горілки мармизі. І запах знову повторився, щоправда цього разу ледь вловимий, далекий, як звук, як колір, як прощальний голос. Трохи пізніше, в патронаті, Іван пригадає ту грубку, що колись слугувала замість каміна, а потім дбайливі руки перебрали цеглу, переклавши на плиту. Дбайливі руки, з усього видно. Але для Івана той день, коли життя скажено заглянуло у жовті калюжі світанку, сповнився злостивих думок про батька. Він, загалом, думав про батька і матір, про всіх чоловіків Марії. Він пам'ятав усіх материних мужчин, але ніколи не думав, не гадав, хто вони, для чого вони ходять, чи вона затягує їх до сусідньої, маленької кімнати, де завжди тхне пилюкою на книгах та сечею собаки Пусіка. Чоловіки приходили, а