Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

Справа розтягувалася надовго. Білозуб зізнався на третій день після перехресного допиту із свідками і подільником Річчі, котрий поводився скромно, часто плакав. Іван охоче говорив про убивства. Він детально, смакуючи подробиці, розповідав, як трусонула головою жертва, як вони віддавалися йому, не лякаючись, як він перетинав горлянки, а потім «пфа-фа-фа» — так він імітував звук відірваної голови. Він не розкаювався, а все більше налягав на якійсь вибраності, часто згадував ім'я Бога, якихось ангелів, про вищі світи, де він побував. Він, з усього, затягував слідство, бо в повітрі висіло «про накладення мораторію на смертну кару». Тому тягли справу з Ромоданом. Ним займалися психіатри. Тільки один Ракша прийшов і приніс йому Біблію. І сказав: «Якщо ти там знайдеш хоч одне виправдання тому, що зробив, то я тебе випущу… І сам сяду на твоє місце…» За тиждень він звернувся з проханням надати йому кілька чистих аркушів паперу. І написав листи. Писав він до того невідомого, що не приходив, що полишив його. І коли той постав перед Іваном в обличчі чорного, високого, як вежа, чоловіка, розсміявся прямо в обличчя, сказав: «Не тому ти Богу, Білозуб, служив… Зовсім не тому… Я тільки ангел… Падший ангел… І все… Я Сатана, Вельзевул, Люцифер, як хочеш мене називай… Але ти і в це не віриш. Не буває галюцинацій. Бувають хворі ідеї, на які ви липнете до мене, як мухи на мед…» І зник.

За півгодини до четвертої Ромодан прокинувся від сторонньої присутності в камері. Тхнуло аміаком і креозотом. Він дбайливо перебрав світлини, переписані сури, речі, що лишили для нього як найнеобхідніші в кхмері смертників; далі він чекав, коли двері прчиняться і його поведуть. Зайшла охорона, ще двоє в штатському, і сказали, що його прохання про помилування на ім'я президента відхилено, але є ще надія написати апеляційного листа до ООН. Ромодан мовчав. Він навіть не боявся. Потім несподівано сказав, не пізнаючи свого голоса:

— Дозвольте мені побачитись, якщо таке діло, з Білозубом.

Навдивовиж, його прохання не викликало подиву. їх звели, поставили між ґратами. Ромодану зняли кайдани. Білозуб дивився на нього сірим, водянкуватим, затравленим поглядом.

— Чого ти від мене хотів? — прохрипів він, і очі забігали, як у шкідливого безпритульного собаки.

— Нічого. Окрім тебе, — міцні руки стиснули крізь ґрати горлянку Білозуба. З присутніх ніхто навіть не зрушив з місця. Спаралізовано вони дивилися, як все сильніше і сильніше стискає горлянку Ромодан Білозубу. Чи то від несподіванки? Навіть подиву на обличчях присутніх не було. Голова Івана зателіпалася, висолопила язика, повисла на шиї, і він зсунувся на руки конвоїрів.

— А зараз пішли. Промисел Господній закінчився, — сказав Аббу аль Ромодан.

І вони пішли коридором. Він оглянувся на двір через скло і побачив сині плями світла на самій землі, наче це було на підлозі; він видихнув спокійно, хоча вже десь, дріблячись, лопаючись міріадами капілярів, судин, розщеплених атомів у сірому мозку, він перестав існувати. Кров штовхала у голову. І він почув хлопок пострілу. Це, видно, останнє, що Бог подарував йому на цій землі наприкінці, — мужньо або з жахом зустріти смерть, впізнавши, угледіти її, коли з життям на хвилину лишаєшся сам на сам. Він зробив це з такою мужністю, як пізнають вперше статеве життя тринадцятилітні — з гірким ударом розчарування, легкою втомою минулого.

Рівно через два дні після цих подій було накладено мораторій на смертну кару. Два дні могли зберегти життя обом: і Білозубу, і кримінальному авторитету Ромодану. Але доля розпорядилася інакше. Річчі просидів три роки, чекаючи вироку. Він став набожним, щирим, страждав від великої кількості мужчин, що намагалися його зіпсотити. Нарешті суд виніс йому вирок — п'ятнадцять років суворого режиму. Але він вироку не дочекався, повісився на туалетній трубі, тільки дізнався, що Іван загинув.

Ракша одружився з Ліліт. Став приватним детективом. У них двоє дітей. Міністр подав у відставку, призначили нового, намагаючись пропхнути це законним шляхом, але поки що марно. І більше про цю історію в родинах наших героїв ніхто не згадував. Ракша, він же Вітька Сурмач, качав на пасіці мед, старівся потроху. І життя для нього втратило сенс, будь-який. Він знав одне: щоб тебе там не чекало на тому кінці, та життя треба прожити, яким би страшним воно не здавалося.

30 грудня 2000 р., м. Київ