Читати книгу - "Дофін Сатани, Олесь Ульяненко"

іноді прекрасними жінками, що займалися забороненою лесбійською любов'ю. Вона спостерігала за Іваном з-під тяжких рогових окулярів коралевого кольору, з награною тривогою, бо для страху вродь і не малося ніяких причин, а часто з німим запитанням: чи розрізняє він голоси, чи спілкується з ними, що вони так небажано, зрадливо пішли від неї, полишили на самоті, з цим маленьким, але вже з ранніми статевими ознаками чоловіка. Отож, потім, у часі, доктор скаже, що мати Івана і була першим злим його генієм, хоча внаправду, — скоряючись чорному фатумові, що вона приймала грайливо і театрально, з чарівним мазохістським дійством, захованого дуже глибоко у маленькій і розтріпаній душі, якщо тая існувала у статі протилежній, і рухалася до кінцевої точки своєї подорожі, без віри у якесь інше життя, з невірою в існування чогось більшого, аніж чорна волога темрява, а тому не могла аж нічим зашкодити синові, лише тільки тим, що подарувала йому життя в цій країні суцільного мороку, — краще було б йому не народжуватися. І напевне тому, коли мова заходила про освіту, вона, як людина реальна, могла не бачити, яким боком вплинула на її життя освіта, що не дала ані йоти того, про що мислилося і мріялося» — тому вона сторонилася і боялася старшого сина, брата Івана, що давно покинув її світ і подався у люди. Іван з усього мало що встигав розуміти. Його тягнуло у протилежний бік, його займали інші світи, так мало подібні на світи матері, брата, батька.

Тому, з усього виходило, релігія для Марії була тільки окультуреною філософією, або навіть у перспективі, — шматком, доволі не ласим, для заробітку; релігія була культовим значенням для неї тільки у тому сенсі, що — як гадалося — увібрала народницьку традицію, трохи іудейства, трохи окультних забобонів, навіть трішечки сексу і обов'язково — політики, політичного устрою, нехай не дуже якісного, хоча в міру можна при нагоді філософськи виправдати, але що, на превеликий подив, не можна притулити до людини: вона в це уперто вірила або намагалася вірити. Загалом вона навіть не покладалася на психологію, таку модну в її середовищі, таку заборонену, але зазубрену, як гімн чи формула Едісона, переписану нею власноручно до тлустих зошитів з підручників по психіатрії чи кадебістських посібників, що дивом потрапляли до рук напівпереляканих інтелігентів. Пізніше, коли їх, на привеликий подив, почали запроторювати за ґрати, вони зрікалися своїх принципів один за одним, строчили доноси, самі дивуючись страшному шквалу, котрий звалився на їхні невинні та безтурботні голови, і лише одиниці достойно змогли прийняти смерть і тортури, але Марія, на превеликий жаль, не дожила до того часу. Тож релігія не набрала для неї зачарованих, до округлості, тем, а радше виникала як щось побічне, що ніяк не могло вплинути на синів, особливо на Івана; релігія не набрала для неї того потужного стимулу, над яким можна порозумувати, бо в цьому, саме в питаннях релігії, вона ніяк не тямилася, але в підкірках її вгасаючого розуму вона стояла врівень перекрученої філософії, психології і сексу, саме так вона приймала будь-яку другу релігію, вже не говорячи про християнство; як таке, що через півгодини можна забути, переключитися на анальний секс. Принаймні вона дотримувалася обох цих аксіом, а іноді, при нагоді, могла повторити жорстким скрипучим голосом. Але у Марії брало приском шкіру, наче велика, могутня течія охоплювала тіло, несла безлюдними берегами, попід ними або під товстою холодною кригою: тоді її лякало падіння води у каналізаційних секціях. Спостерігаючи за Іваном, вона розуміла в ті хвилини повну невідповідність, відчуженість від світу, яку відчувають бузувіри перед смертю.

Івану виповнилося сім років, коли Марія померла. Тоді вперше у його житті з'явився батько. І він напевне знав, що то з'явився саме батько, а не хто інший. Все своє існування, заповнене миттєвостями, а не життям, короткими, як спалахи у картинках кінопроекторів, він весь цей довгий і жорстокий путь тягнув на собі непосильною ношено жаль, ядовитий і ядучий відчай, що мати так несвоєчасно померла, рано полишила світ цей і віддалася на поталу голосів, не дозволивши використати в ньому зародок любові чи ненависті; він з насолодою, віддаючись слизькій прохолоді, пірнаючи в ніч чи фіолетовий вечір, оживляв Марію у своїй уяві, забарвлюючи фантазіями, і потім у рівних мислях своїх, як безмежна заасфальтована площина, з хмарками білих метеликів над паруючими пагорбами, з жовтими свічками дерев, що уквітчували пишноту соковитих фантазій, він страчував її — то на шибениці, то на гільйотині, то розстрілював, майже як комсомолку, похопивши досвід з малюнків, що мати давала йому бавитися; він страчував жорстоко, зі скрученими дротом руками, на колінах, роздягнену, зґвалтовану, обличчям до червоної облузаної стіни. Виникало таке несподівано, вже у далекому минулому, але з домішками дивовижних запахів парфумів, тухлої риби і тління. Особливо воно відчувалося після дощу, коли світ лежав у великих калюжах, де пливло повагом і неквапом синє небо з білими султанами хмар. Упродовж його мандрівки до Німеччини, — це почуття, ці напливи фантазії гріли його істоту, як зелений фосфоричний вогонь: він міг поклястися кому завгодно, що любив матір найбільше, хоча майже не пам'ятав, а образ її повертався тільки у фантазіях, але він більше пам'ятав батька і брата, але в пам'яті кожної секунди повертався до Марії, відновлюючи прожите з такою точністю, що пізніше поставили судпсихіатрію в тупик, і насамкінець вони назвали це початковою шизофренією. А поки що він ночами роздягав подумки Франьку.

Батько, з видовженим обличчям, опущеною до низу головою, з прогнутою шиєю, обплетеною синіми, у палець жилами, говорив коротко і уривчасто, тихо і упевнено, ніколи не чути, як когось він лає чи сердиться: блискає тими очиськами, вузькими і безпристрасними. Сорочка на грудях у нього розстебнута, так, що видно широкі м'язисті груди, порослі рудим кошловинням. Погляд прямий, тривожний, іноді тільки більмові яблука ворушаться. Батько геть голомозий. У прочинені двері ранком видно, як він намилює білою піною голову, щоб прибрати рештки волосся. Він акуратно шкребе синім трофейним німецьким лезом шкіру. Іван спостерігає за ним, хоче заглянути в обличчя, але бачить тільки випнуті гострі хребці, що справно бігають під напнутою шкірою. Батько широкий у плечах. Він весь час, не обертаючись, говорить до Івана, потім обертається і мовчить, мовчить протяжно, але не так, як люди, котрі хочуть виважити слова, а як тварини, — солодкий, приторний сопух розходиться колами. Іван бачить, як ворушаться сизі очі, наче одне ціле, зовсім окреме від організму створіння, як хто ненароком кинув