Читати книгу - "Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт"

Тієї ночі Кріс, повернувшись до себе, машинально ввім­кнув на програвачі «Концерт пам’яті янгола». По кількох акордах Кріс сів на ліжко — він хотів плакати, та не міг. Він, саме він перетворив талановитого митця на жорстокого параноїдального безсовісного холерика-тирана! Мимоволі він не просто вбив невинну людину — він загубив невинність! Його жертва стала катом. Під музику Альбана Берґа Кріс ніби чув альтернативну історію: померли не тільки дитина, а й янгол. Від колишнього Акселя лишилося мало що — його захопило зло. І скорбота.

Коли ми стаємо тими, ким маємо стати? Замолоду чи пізніше? Незважаючи на наші розумові здібності і темперамент, у підлітковому віці нас переважно формують виховання, середовище і батьки; подорослішавши, ми формуємо себе самі — власним вибором. Якщо Кріс і був амбітним задерикуватим пристосуванцем, то лише під тиском своєї матері-одиначки, якій кортіло, щоб замість неї успіху досягнув єдиний син. Аби не засмучувати її, він мусив боротися і перемагати. Коли Крісів тато пішов від них, то мати вирішила: це тому, що вона була недостатньо вродливою для нього. Та з часом Кріс зрозумів, що батько був безвідповідальним егоїстом, звичайнісіньким негідником. Коли у двадцять років він повернувся із Таїланду, то вже мав сили чинити опір материному тиску; те, як він вчинив із Акселем, показало Крісу, що він, можливо, помилився із напрямком руху; тож він почав усе з початку, спираючись на нові цінності. Однак Кріс не зумів передбачити, що може відбутися і навпаки: порядна людина цілком здатна перетворитися на наволоч. Якщо є покаяння, то є і падіння. І падіння завжди — свідомий вибір. Коли сліпий випадок робить тріщину у житті людини, усі реагують по-різному; щодо Акселя, то він замкнувся у цинічній відразі до людства, щодо Кріса — він відкрив себе любові інших людей.

Цікаво, якщо Кріс був переконаний у справжності себе нинішнього, то чи відчував те саме й Аксель? Де в його виборі була свобода, а де — доля? Ці складні запитання мучили Кріса і не давали йому заснути.

Аксель також не спав. Відстежував у мережі роботу своїх компаній. Випадково прочитавши про те, що в світі продаються мільйони різноманітних антидепресантів, він одразу вигадав хитрість: створити еліксир святої Рити, нібито здатний побороти депресію. Називатиметься він «чудотворною водою Рити». Предмети культу були лише одним із різноманітних товарів, якими крамував Аксель, — іграшки, одяг, ґаджети і порнографія, — та саме ця галузь тішила його найбільше. «Відколи люди втратили віру в Бога, вони готові повірити у будь-що! Астрологія, нумерологія, нью-ейдж, ренесанс святих... Гріх цим не скористатися!» Дехристиянізація Європи аж ніяк не сприяла раціоналізму — навпаки, вона лише поглибила й урізноманітнила забобони; раніше християнство ставило певні межі у вірі, нині ж рамок не існувало, тож Аксель міг скористатися вигідним бізнесом на довірі. Чому він обрав саме святу Риту? Через гравюру. Коли він одужував, наново вчився читати й писати, вона прикрашала його палату в Сіднеї; замість полюбити цей благосний образ, він зненавидів його так, ніби зневажав усі ритуальні втілення добра. Одного дня, вкотре плюнувши на святу, він вирішив, що опиниться в таборі переможців — і обов’язково залишиться там до кінця.

Наступного дня Кріс приніс Монтіньйо заяву про звільнення; коли перший подив минув, директор щиро зізнався, що школі бракуватиме Кріса. Після цього Кріс зустрівся з Карімом, дав йому свою нову китайську адресу і відвідав прощальну вечірку, яку влаштували колеги.

— Коли ти їдеш?

— Уночі. Лечу до Шанхая.

Вони хотіли довідатися більше, тож Кріс розповів, що мусив піклуватися про друга дитинства, який мав серйозні проблеми зі здоров’ям, жив там і просив про допомогу. Це було так типово для Кріса — їхнього Кріса, чемпіона із альтруїзму, — що друзі просто мовчки обійняли і поцілували його.

О сьомій вечора Кріс із валізою вже чекав біля готелю на Акселя, який розраховувався.

Лімузин об’їхав озеро і зупинився перед розкішним особняком.

— Хіба ми не летимо до Шанхая через Женеву? — здивувався Кріс.

— Це буде післязавтра.

Дві ночі вони провели в цьому палаці. Кріс так і не дізнався — навіщо. Весь цей час Аксель примушував виконувати його безглузді завдання, допомагати підніматися з ліжка, мити себе, розкладати по місцях речі. Кріс, як і обіцяв, корився. Це не вимагало від нього значних зусиль, особливо коли щотри години він мусив відвозити Акселя до басейну і вправлятися з ним — хоча щоразу відчуття цього тіла, легких, невагомих кісток і недоладних рухів викликало у нього страх. «Невже так мине й решта життя», — думав Кріс...

Час від часу він краєм вуха чув телефонні розмови, з яких зрозумів, що Аксель поводився як справжній злочинець: він був різкий, деспотичний, усіх зневажав і любив принижувати.

— Слухай, Акселю, упродовж усіх цих років ти бодай щось добре — я хочу сказати, шляхетне — зробив?

— Нічого, — посміхнувся Аксель. — Диявол мене береже.

— А я примушу тебе до цього!

Під час вільних годин Кріс роздивлявся альпійський краєвид, який мав невдовзі залишити. Для опису цього гірського озера бракувало слів... Складалося враження, буцімто вода заповнила бездонну прірву, накривши кришкою жахливе провалля — іноді ж краї озера ввижалися гармонійними, ніби колиска, в якій гойдаються хвилі. Словом, місцина, де Кріс прожив останні десять років, що далі, то більше здавалася йому то страхітливою, то прекрасною.

На початку їхньої останньої ночі у Франції за їхнім багажем заїхало таксі — наступного дня їх самих мали відвезти в аеропорт. За кермо чорного авта сів якийсь китаєць із Женеви. З його перемовин із Акселем Кріс не зрозумів ані слова, адже спілкувалися вони китайською; він лише зауважив, як переляканий азіат записував на папірці все, що диктував Аксель.

Світанку вони не дочекалися.

О п’ятій Аксель попросив Кріса допомогти йому прийняти душ, потім одягнутися, всадити на інвалідний візок і відвезти до автівки.

День мружився сіризною і ніби й не збирався прокидатися, вони ж тим часом залишили особняк, з’їхали вниз до озера і обережно — адже береги було вкрито густою імлою — вирушили дорогою круг нього.

— Стоп! Зупини тут, — наказав Аксель.

На узбіччі стояв, виструнчившись, учорашній китаєць і подавав їм знаки.

Вони вийшли з автівки. У повітрі завис різкий дух плісняви й мертвого гілля.

Китаєць уклонився і показав на низький дерев’яний човен біля старого понтону з укритих попелом дощок.

Кріс, за наказом Акселя, обережно переніс візок до човна; щойно він сів на кормі, каліка з останніх сил відштовхнув човен.

І вони попливли, поставивши двигун на невелику швидкість,