Читати книгу - "Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт"

Ерік-Емманюель Шмітт

Концерт пам’яті янгола

Отруйниця

— Погляньте, отруйниця!

Діти скам’яніли, ніби стиснуті чиєюсь жорстокою рукою. Вони кинулися до пральні, забились під кам’яну лаву, де було вогко і темно, і звідки можна було все бачити, залишаючись непоміченими. Там діти злякалися ще більше, навіть затамували дихання.

Вулицею під полудневим сонцем прямувала Марі Морестьє. Це була висока жінка сімдесяти років, некваплива, вся вкрита зморшками і чепурна; вона трималася прямо і здавалася роздратованою. Її тіло щільно облягав суворий діловий костюм, і крокувала вона обережно — чи то через спеку, чи тому, що надто емоційні рухи заважали її конвульсійній ході. Вона погойдувалася з величною незграбністю — і це вражало найбільше.

Діти перешіптувались:

— Як думаєш, вона нас помітила?

— Нумо крикнемо — налякаємо її!

— Не кажи дурниць. Вона ж нікого і нічого не боїться! Тремтіти варто тобі.

— А мені не страшно!

— Якщо ти зробиш щось, що їй не сподобається, вона тебе порішить! Як і всіх тих...

— Кажу ж, не боюся!..

— І все ж її чоловіки були дебелішими і м’язистішими за тебе...

— Пхе! Усе одно не боюся!..

Вони заховались і дали змогу мадам Морестьє пройти трохи далі, намагаючись, щоб вона не почула їхніх злих жартів.

Двадцять років тому, після двох судових процесів мадам Морестьє звільнили з в’язниці (де її тримали під час слухань) за відсутністю складу злочину. Більшість жителів містечка Сен-Сорлен вважали її невинуватою, та дітям усе одно хотілося думати, буцімто Морестьє — душогубка, це надавало їхньому життю присмаку небезпеки і дива. І все ж причина, за якою дорослі вважали Морестьє невинуватою, була доволі безглузда: жителі містечка не хотіли думати про те, що стикатимуться щодня зі звільненою убивцею, що їм постійно доведеться з нею вітатися, ділити з нею вулиці, крамниці і церкву. Вони не переймалися б, коли б вона була такою ж добропорядною пані, як і вони самі.

Насправді жоден містянин не любив мадам Морестьє — гордовиту стриману пані, здатну на різку одповідь; ні в кого вона не викликала ні симпатії, ні прихильності, однак усі тішилися славою, яку вона принесла містечку. «Отруйниця з Сен-Сорлена», «Дияволиця з Бюже», «Мессаліна із Сен-Сорлена-ан-Бюже». Кілька років під такими гучними заголовками виходили статті в газетах, а також передачі на радіо і телебаченні. Скандал привернув увагу. І навіть якщо вважати її хворобливою, все ж Сен-Сорлен несподівано вийшов на авансцену, а завдяки новому реноме містечка водії звертали з головного шосе і зазирали перехилити чарку до місцевого бару, перекусити до тутешнього ресторану, купити хлібу у пекаря, погортати шпальти газет, сподіваючись перестріти на вулиці саму Марі Морестьє. Витріщак вражало миле спокійне містечко, порите жолобами із джерельною водою, зі стінами, погожої пори вкритими тисячами троянд і шипшин; їх дивувало, що у комуні, яка притулилася до переповненої фореллю і щуками притоки Рони, оселилася така чорна душа! Яка незвична реклама для міста! Якби у Сен-Сорлені (де налічувалося не більше тисячі мешканців) існувало товариство охорони пам’яток міста, то головою мали б обрати саме Марі Морестьє! А втім, якось міський голова, що був на сьомому небі від щастя через приплив туристів, у нападі незвичної щирості заявив Морестьє, що він — «її прихильник номер один»! Не варто й казати, що горда пані шпигнула його крижаним поглядом, присмаченим ворожим мовчанням.

Марі Морестьє із солом’яним кошиком у руках пройшла повз шинок, не повівши оком, бо добре знала, що з-за віконець, складених із маленьких зеленавих скелець, відвідувачі проводжали її липкими поглядами.

— Диви, от катюга!

— Яка ж вона зверхня...

— Та в ній честі, як у нічній вазі!..

— І через таку полягло стільки народу?!

— Відмили її, правду кажуть...

— Відмити можна лише щось брудне, братику! А власник ресторації, якого я щойно намагався розпитати, натякнув, що диму без вогню не буває...

Мешканці, вигороджуючи Морестьє, все ж залишали щодо неї легкий сумнів, адже не можна було в жодному разі розчаровувати гостей міста, позбавляючи їх такої атракції! Тож вони скромно, не примушуючи просити вдруге, показували гостям шлях, яким зазвичай ходила мадам Морестьє, розповідали про її звички, будинок над кручею... А на запитання, чи вважають вони її винною, відповідали обережним «Хтозна...».

Зрештою, загадку плекали не лише вони. По телебаченню регулярно переповідали долю Марі Морестьє, не соромлячись двозначних натяків і небезпечних тем. І хоча журналісти мусили повідомляти глядачам про рішення суду (бо в іншому разі адвокат Марі Морестьє притягнув би їх до чималих штрафів), все ж зауважували, що визначення «відсутність складу» ґрунтувалося радше на «браку конкретних доказів», аніж на доведенні непричетності.

Десятьма метрами далі, перед вивіскою шпалерника, Марі Морестьє зупинилась і пересвідчилась, що її запеклий ворог на місці. Он він! Ремон Пуссен, прихилившись спиною до вітрини і тримаючи в руках зразки тканин, узявся патякати перед парою, що довірила йому оновлення свого старого фотеля.

«Це йолописько гідне клоччя, яким воно набиває спинки крісел, і не приємніше за кінську волосінь, якої повно в його крамниці!», — злостилась мадам Морестьє. Вона втупила в нього свій, важкий погляд і, хоч і не чула слів, свердлила потилицю шпалерника своєю зневагою.

— Як кажете, Морестьє? Та це ж найбільша непокарана злочинниця у всій Франції! Тричі виходила за найзаможніших чоловіків, значно старших за неї. Тричі вони загиналися через кілька років опісля весілля. Невдахи, правда ж? І тричі вона отримувала спадок! Ну, то ясно, нащо їй змінювати усталені звички!? Коли надійшла черга третього — Жоржа Жардена, мого доброго приятеля — підозри його п’ятьох дітей спричинили справжній вибух: адже їхній татко відрізнявся зразковим здоров’ям, а одружившись із цим чудовиськом, захирів, швидко зліг, а за кілька тижнів до смерті змінив заповіт на користь чужинки! І це ще не все! Жандарми викопали трупи двох попередніх чоловіків, і експерти виявили в тілах підозрілі сліди миш’яку. В очікуванні процесу її запроторили до в’язниці, проте і для небіжчиків, і для статків було надто пізно. На що, по-вашому, ця весела вдова витратила всі гроші? Ніколи не вгадаєте! На коханця! Якогось Руді, чи Джонні, чи Едді — таке собі америкосівське ймення! Та на відміну від чоловіків коханець був зграбним і юним — цей серфер із Біарріцу протринькав усі її грошенята на одяг, автівки і казино. Типовий жигало, хамуло — розуму як в устриці! Ну, принаймні на нього не варто сердитися — він позбавив її того, що вона поцупила в інших. Думаєте, і тут вийшло на правду? Так ні! Вона й плейбоя прикінчила! Ні, не за